Уроки української літератури

«Більше працював, ніж жив…»: життєвий і творчий шлях Бориса Грінченка

«Віддав себе я праці без вагання…»

Вчитель: Життя – це книга, яку пише кожен увесь свій вік. Крапку в ній ставить смерть. Але буває так, що смерть безсила поставити крапку. І тоді людина живе ще довго-довго. Кажуть, що то – безсмертя.

В людській історії безсмертні імена,

Що стали серцем, розумом народу,

Їх не затьмарить навіть давнина,

Їх не забудуть люди і в негоду.

Невгамовний час наблизив нас до дня народження людини, що є славою й гордістю нашого краю, ім’я якої, дійсно, не затьмарить навіть давнина, бо своєю невтомною працею, своїм служінням народу він подарував себе великому грядущому. Такою постаттю є Борис Дмитрович Грінченко. Його життя і творчість гідні подиву, а невтомна титанічна діяльність, освячена любов’ю до України, викликатиме захоплення не в одного покоління українців. Мало хто з діячів культури міг би сказати про себе, як він:

Я не скажу, щоб розумом я жив,

Я не скажу, щоб серце в мене спало,

Але його я тяжко пригнітив,

Але йому так волі дав я мало.

Повинність я над все ушанував,

Віддав себе я праці без вагання,

Я йшов туди, де розум посилав…

                                                           («Я не скажу, щоб розумом я жив…»)

Борис Грінченко... 47 років життя в ім’я рідного слова й пісні...  Його діяльність є прикладом, як любити рідний край, його звичаї.

Ведучий Значення творчості й діяльності Б.Д.Грінченка в українській культурі надзвичайно велике. Доля відвела йому недовгий шевченків вік, що минув у невсипущій праці задля рідного народу. Праця зробила його «Не тільки витвором, але й творцем свого часу», справжнім Вартовим українства та національної ідеї.

ВЕДУЧА  Пішло друге століття з того часу як Б.Грінченка немає з нами. Та залишив нам цей бунтар, трудівник, народний учитель, людина з великої букви такий спадок, який не втрачає свого значення і в наш час.

Білорус А.Бульба сказав: «…Не злато, не срібло, не статки-маєтки в спадщину по тобі нам лишилися. По тобі лишився скарб, якого не бере тлін і до якого навіть невблаганна смерть не знає шляху; скарб, який живе і житиме, поки світу сонця на землі. Скарб цей – слово».

Борис Грінченко увійшов в історію, культуру, літературу України як оборонець її надбань, інтересів, європейської перспективи розвитку. У нього і літературний псевдонім був промовистий, символічний — «Вартовий» — той, хто стоїть на сторожі, оберігає, охороняє.

ВЕДУЧИЙ Якби людей відзначали номінаціями за вподобання та особисті якості, то комусь би дістались  «вродливість», «співучість», комусь - «ледарство», «байдужість», «честолюбство», а Грінченкові, ймовірно - «працелюбність».

Читання поезії «Хлібороб»

                                      Читець 1. Невелике я поле зорав,

Та за плугом ніколи не спав.

Що робив, те робив я до краю, 

І всю силу, що мав я і маю,

На роботу невпинную клав

                                      Читець 2. Мої діти зберуть урожай…

Усьому наступає свій край,

Він прийшов і мені в домовину

Я іду і навіки спочину, -

Мої ж діти зберуть урожай.

                                      Читець 3. І за те, що, працюючи, зміг

Згодувати і викохать їх,

То про мене в їх згадка не згине,

Після мене ще довгі години

Моє діло не вмре серед їх.

Ведуча: Борису Грінченкові випало жити в складну епоху. Вся його письменницька і громадська діяльність потребувала значної мужності. Були в нього великі злети, були помилки, проте він завжди дбав і діяв на користь народу і рідної України. Хіба не про самого себе він мав повне право сказати:

                                                       Скільки поту я свого пролив,

                                                       Скільки сили я там положив!

                                                       Та дарма! Бо поорана нива

                                                       Нам давала багатії жнива:

                                                       Я недурно невтомно робив…

Ведучий. Хто ж такий цей безсмертний українець?

Ведуча. Борис Дмитрович Грінченко - невтомний трудівник, всебічно обдарований митець.

Ведучий. Поет, прозаїк, драматург.

Ведуча. Публіцист, лексикограф, етнограф, фольклорист.

Ведучий. Мовознавець, педагог, автор підручників «Українська граматика» та «Рідне  слово» для молодших школярів.

Ведуча. Перекладач, журналіст, видавець.

Ведучий. Редактор газети «Рада» і журналу «Нова громада», голова київської «Просвіти», засновник першої публічної бібліотеки в Києві.

Ведуча. Це людина, яка  залишила в історії  України глибокий слід.

Ведучий. Звідки ж починалися витоки його таланту?

Ведуча.   Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року  у збіднілій дворянській родині Харківського повіту. Дитинство провів на хуторі Вільховий Яр, у якому тоді налічувалося 6 дворів і 12 жителів. Батько, Дмитро Якович, був відставним штабс-капітаном, мати, Поліксенія Миколаївна, походила із сім’ї полковника царської армії. Грінченки мали кілька десятин землі та водяний млин, але скромні, як на поміщицьке звання, статки аж ніяк не заважали відставному штабс-капітану із пихою магната запроваджувати «панське» життя в домі. І хоча йому самому доводилося поряд з наймитами поратися по господарству, віяти зерно на току або складати піч, він категорично забороняв своїм дітям водитися з «мужвою» і говорити «мужицькою мовою». Усе в домі намагався поставити на  «панську» ногу,  а сина спрямувати на «панську» стежку. Тепло і ласку знаходив Борис у діда Андрія, старого пасічника, та його сліпої дружини баби Гальки. Від них перейняв він рідну мову, народну пісню. Першими літературними вчителями були Вальтер Скотт, Байрон, Гюго, Гоголь, Пушкін, Некрасов, Шевченко. Борис навчився читати з п’яти років і вже ніколи не розлучався з книгами, серед яких були і твори українських письменників. Цікаво, що сам він дуже рано почав писати. Мабуть, потяг до творчості був спадковим, адже його рідна бабуся по батькові була двоюрідною сестрою Григорія Квітки- Основ’яненка. Із шести років хлопчик докучав своїми віршами, оповіданнями, творами інших жанрів своїх рідних.

Ведучий. Одинадцятирічним Грінченка віддали в Харківську реальну середню школу, яка стала єдиним для нього навчальним закладом. Але і звідти на п’ятому році навчання його з неабияким «шумом» виключили і відправили до в’язниці за зв’язки із гуртком революційної молоді, за читання і розповсюдження забороненої літератури. У харківській в’язниці шістнадцятилітній юнак просидів півтора місяця. Йому давали навмисне пересолену їжу, і коли в’язень просив води, начальник казав: «Одержите воду тільки тоді, коли зізнаєтеся». Коли холодна сира камера, арештантська роба, експерименти з їжею не зломили мовчання юнака, у в’язницю викликали батька і поставили перед вибором: або «показать свою отцовскую власть над сином», або — заслання всієї родини в Сибір. Батько, який ніколи не поділяв погляди сина, просив його зізнатися, і навіть вдарив, але так нічого і не домігся від упертого юнака.

У результаті своїх пригод у тюрмі Грінченко серед молоді став героєм, а серед людей «благомыслящих» здобув собі дуже погану славу. Після ув’язнення його позбавили права не те що на вищу, а навіть і середню освіту, до кінця життя він був під наглядом поліції, врешті-решт через стрес захворів на сухоти.

Ведуча. Хлопця було звільнено на поруки батька і відправлено на хутір Кути. Умов для продовження навчання не було: на заваді стояли заборона властей, підірване здоров’я, матеріальні нестатки. На хуторі вивчив німецьку і французьку мови. Згодом досконало оволодів чеською та польською, вивчав норвезьку й італійську.

Ведучий.  Відбувши рік на поруках у батька на хуторі, Борис перейшов «на свій хліб», влаштувавшись дрібним канцеляристом у Харкові. Жити довелося у найманій халупці з викривленими стінами, а заробітку вистачало лише на хліб з чаєм. У цей важкий час Грінченко відчував розчарування в ідеях, за які відсидів у в’язниці. Він уже не мріяв про революційну, насильницьку перебудову світу. У пошуках свого шляху Грінченко дійшов висновку, що подолати народне лихо можна просвітництвом, і назавжди відмовляється від ідеї терору. «Мені здається, що тепер я його знайшов, він для мене замикається в одному слові — Україна. В цьому слові для мене все», — записав у щоденнику двадцятирічний юнак. І з того часу всі свої сили він присвятив одному — служінню народу.

Ведуча 1881 року, склавши екстерном іспити на звання народного вчителя, Борис Дмитрович з дружиною і дочкою поїхав працювати учителем на село. Діти його любили, бігли на уроки, як на свято, але ідеї молодого вчителя були не до вподоби офіційній владі. Грінченко часто міняв місце роботи, і тільки в селі Олексіївка затримався на 6 років. Він мріяв «вирватися на світ Божий» із провінційної трясовини.

Перший селянин. Куме, а ти чув — нового вчителя до нас прислали.

Другий селянин. Дивний то чоловік… Мабуть, не дуже він вчений.

Перший селянин. А ти чого так гадаєш?

Другий селянин. Та і одягнений по-простому, і балакає нашою мовою, а не панською…

Перший селянин. А я так вважаю, що він добрий чоловік і зовсім негордий. Діти його люблять і слухають.

Другий селянин. Та і донька його вчиться із нашими дітьми.

Другий селянин. Каже, він і книжки якісь пише, щоб діти вчилися.

Другий селянин. І діти його люблять.

Перший селянин. Я ж кажу — добрий чоловік наш Борис Дмитрович.

Другий селянин. Отож! Дай йому Боже здоров’я.

Ведуча. Дітей він учив бути моральними, поважати працю, наполегливо йти до своєї мети. Б. Грінченко готував майбутнє України, навчаючи «зерняткам» життя.

Учні читають уривки з вірша «Зернятка».

     1-й учень.

                                             Щастя хочеш ти зазнати?

                                             Щастя дурно не дається:

                                             Тільки той його придбає,

                                             Хто за його в бої б`ється.

     3-й учень.

                                              Говорять люди: не зітхай,

                                              Чого нема, то й так нехай.

                                              А я говорю: не зітхай,

                                              Коли нема, - борись, придбай!

      4-й учень.

                                              От, кажуть, пригоди

                                               Учать людей згоди.

                                               Невже на пригоди

                                               У нас недороди?

                                               Здається, багато

                                               Пригод нам бувало, -

                                               Чомусь тільки згоди

                                              У нас досі мало.

ІІІ учений. Особливих успіхів Борис Дмитрович досяг у школі Христини Алчевської в Олексіївці. Тут педагог успішно експериментував, вводив уроки народознавства. Алчевська запропонувала йому вступити до Західноєвропейської ліги вчителів. Але Грінченко погодився лише за однієї умови, що представлятиме Україну, а не Росію, тож його кандидатура зразу відпала

Інсценізація зустрічі Б. Грінченка з Х. Алчевською.

Кімната. За робочим столом сидить Христина Алчевська, вона  читає. Стук у двері.

Б. Грінченко: Дозвольте?

Х. Алчевська: Прошу, Борисе Дмитровичу. Давно чекали на ваш приїзд. Двері Олексіївської школи відкриті для вас.

Б. Грінченко: Дякую за запрошення, пані Христино. Знаєте, я давно мріяв про вчительську працю: робота в земстві – нудна і чужа для мене справа.

Х. Алчевська: Сподіваюся, ви одержите задоволення від роботи. Знаю, що привезли із собою чималу бібліотеку. Що в ній?

Б. Грінченко: Зарубіжна класика німецькою та французькою мовою, кілька примірників Біблії і не лише церковнослов’янською, а й російською та французькою мовами; Новий Заповіт – сербською.

Х. Алчевська: Яке багатство! Дякую вам, Борисе Дмитровичу.

Б. Грінченко: Пані Христино, плекаю мрію створити кілька підручників українською мовою, обов’язково «Читанку» та «Граматику». Дуже хочеться до початку занять їх розробити.

Х. Алчевська: Це була б велика справа, адже українських підручників у нас зовсім немає.

Б. Грінченко: У мене вже зібрані матеріали і до першого рукописного журналу «Думка». Талановиті учні зможуть спробувати себе в різних жанрах. Молодь, я чув, у  вас творча!

Х. Алчевська: Так, ходімо. Учні  зібралися на шкільному подвір’ї. Я вас познайомлю.

Б. Грінченко: Дякую, із задоволенням.

Ведучий: Б. Грінченко до самозабуття був відданий своїй справі,  дітей навчав бути справедливими, чесними та трудолюбивими.

Читання за особами поезії «Троянда»

                               Донька: - Мамусю, голубко! Сьогодні

Я вранці ходила в садок -

Такого багато росте там

Рожевих та синіх квіток.

Найкраща-троянда. Та тільки

Я руки сколола свої,

Аж кров потекла по їх, - поки

Зірвала з стеблини її.

А краще, коли б та троянда.

Без гострих шпичок тих була,

Щоб дівчина кожна зірвати,

Не колючи руки, могла…

                                    Мати: - Ой доню! Все гарне на світі

Дається не дурно людям:

Щоб щастя придбать, працювати

Всім тяжко доводиться нам.

Без праці й труднацій на світі

Не можна нічого придбать

І навіть, щоб квітку зірвати,

доводиться шпички зазнать.

Та пальчики хворі забудь ти

І знай, голуб’ятко моє:

Що важче здобуть, те любіше

Тоді, як здобудеш, стає.

Ведуча Педагогічна праця спонукала Грінченка написати для дітей підручники «Рідне слово» (1889) та «Українська граматика» (1907). Його перу належать педагогічні розвідки «Яка тепер народна школа на Україні», «Народні вчителі і українська школа», повісті «Сонячний промінь», «На розпутті» драма «Хатнє лихо». Написав він серію нарисів про життя славетних, здійснив прозовий переклад «Слова о полку Ігоревім».

Ведучий.  У 1894 р. родина Грінченків переїздить до Чернігова. Тут Борис Дмитрович отримав посаду завідувача оціночного відділу в земстві, пізніше – відділу народної просвіти, далі – секретаря земської управи. Працюючи в земстві, Грінченко віддався літературній творчості, зокрема, драматургії, хоч не мав на це стільки часу, скільки йому хотілося б. Він написав драми «Ясні зорі», «Степовий гість», «Нахмарило», «На громадській роботі», «На новий шлях». Реалізуючи педагогічну програму, він власним коштом в умовах найжорстокішої цензури видав більше ніж 45 назв книжок.

Ведуча.   Найвиразніше Грінченко – письменник виявив себе у прозі й, зокрема, в жанрі повісті. Був першим літератором, який заторкнув тему шахтарського життя.

Борис Дмитрович – один з перших українських письменників, що писали для дітей і про дітей. Грінченко розкрив морально-етичні проблеми життя дітей сільської бідноти («Без хліба», «Украла», «Кавуни» та ін.), відтворив історичні події («Олеся»), розповів про становище школи та безправність народного вчителя («Екзамен», «Непокірний»),про знедолене дитинство («Каторжна», «Сестриця Галя», «Ксеня», «Дзвоник»).

Ведучий. Від добрих та проникливих очей вчителя не міг сховатися жодний порух дитячої душі…

Інсценівка оповідання «Украла». Дійові особи: Вчитель, Олександра, Пріська, учні. Гурт учнів, які про щось розмовляють. У центрі — Олександра і Пріська. Входить Вчитель.

Вчитель. Що тут у вас сталося?

Пріська. Та Олександра… (Сміється).

Вчитель. Що Олександра?

Пріська. Украла в мене хліб!

Вчитель. Олександро, правда цьому? (Олександра мовчить, похиливши голову).

Пріська. Вона не вперше краде. Вона кілька раз в мене пиріжки крала, а я мовчала… А сьогодні вхопила хліб та й побігла на двір, та й зайшла за дерево, та й їсть.

Вчитель. Олександро, це правда?

Перший учень. Та що там питать? Хіба не видно, що правда?

Другий учень. Бач, що вигадала — красти! Її треба прогнати зі школи!

Вчитель. Чому ж так?

Третій учень. А тому, що вона краде, а ми на кого іншого будемо думати.

Перший учень. Це ж нічого не можна буде положити в школі, бо крастимуть.

Другий учень. А хіба гарно, як казатимуть на школярів, що вони крадуть?

Вчитель. Ось що, дівчата й хлопці. Ви вже налагодилися вигнати Олександру зі школи, а ще не знаєте до пуття, як воно було. А може, Олександра не винна? Треба її послухати, що вона каже…

Пріська. Та що там слухати, хіба й так не видно?

Третій учень. Цить! Учитель правду кажуть. Нам треба її послухати…

Вчитель (до Олександри). Що ж, Олександро? Кажи, ми ждемо… Не думай, що ми хочемо напасти на тебе, нам треба тільки знати правду. Може, це ще й не так, як кажуть, та й я думаю, що не так… Еге ж, я думаю, що Пріська якось помилилася, і ти не винна… Запевне, ти свій хліб їла, бо я ніколи не повірю, що ти можеш украсти… (Олександра плаче). Не плач! Коли цьому неправда…

Олександра. Правда! Правда! Я вкрала!

Вчитель. Нащо ж ти це зробила?

Олександра. Їсти хотіла…

Вчитель. Хіба ти дома не їла?

Олександра. У нас… у нас нема чого їсти… батько усе пропивають.. Ми їмо су… сухарі вже другий тиждень…

Учні (до Олександри): Олександро, візьми мій хліб! І мій теж! Їж, не плач! (Виходять разом із Олександрою).

Вчитель. Олександра після того довго соромилася глянути нам у вічі. Але ми ніколи не нагадували їй про те, що було. Та й не треба було. З того часу вже ніщо не могло спокусити її. Подруги її люблять і часто приносять їй щось їсти, але вона зрідка бере, хоч і часто сидить на сухому хлібі. Цього року вона здасть екзамена і вийде з школи розумною та чесною дівчиною.

Ведучий. Як педагог,  Б.Д.Грінченко розумів роль у дитячому вихованні казки. Його «Книга казок віршем» з’явилася у 1894 р. у Львові. Сюди ввійшло майже двадцять творів. Збірка мала велику популярність серед дітей, її не раз перевидавали.

Ведуча. У Чернігові письменник організував єдине в Східній Україні видавництво, що випускало дешеву популярну літературу для народу.

 Чимало сил і здоров’я  віддав Борис Дмитрович музейній справі. Письменник і його дружина упорядкували каталог музею старожитностей В.Тарновського. Відомий Борис Грінченко і як фольклорист та етнограф.

Ведучий.  У 1902 р. Грінченко на запрошення редакції «Киевская старина» переїздить до Києва. Він мав завершити працю над українським словником, матеріали до якого зберігалися в редакції. Завдяки надлюдській енергії Бориса Дмитровича чотири томи «Словаря української мови» побачили світ протягом 1907 – 1909 рр.   Цей словник має для української науки і культури таке ж значення, як словник В.І.Даля для російської. Словник Лінде для польської, словник Гебауера для чеської.

«А мова не корилася царю…»

А мова не корилася царю —

Ані царю, ані його сатрапам,

Орлом двоглавим стаючи на прю,

Що брав її у пазуристі лапи…

Плюндрованій, не надавали прав,

Немов на звіра, об'являли лови.

Орел впивався в душу, тіло рвав —

Він був безмозкий, хоч і двоголовий…

О, як хотіла, прагла воля зла,

Щоб ти була лиш суржик, мішанина:

Щоб вічно недорікою була

На втіху скалозуба-міщанина!

Хай давню жуйку міщанин жує, —

Воскресли, піднеслися духом люди.

Бо є на світі совість, правда є,

І рідна мова є і вічно буде!

(Дмитро Білоус).

Ведуча Понад два роки віддав Борис Дмитрович титанічній праці над словником. Він перевірив і переробив одержаний матеріал за всіма літерами щодо вибору слова, його пояснення, добору й уточнення ілюстративного матеріалу. Потім значно розширив реєстр Словника новими матеріалами народної та літературної мови. Були використані записи самого Бориса Грінченка та його дружини Марії Миколаївни, а також матеріали, які зібрали Павло Житецький, Іван Нечуй-Левицький, Дмитро Яворницький. Великими зусиллями укладач Словника добився від Російської Академії поступок щодо українського правопису: словник Бориса Грінченка довгий час залишався джерелом існування в українській мові літери Ґ, що незаслужено була вилучена з нашого алфавіту на початку 1930-х років і повернена в 1990-х.

Ведучий У Словнику зібрана лексика, що широко використовувалася Тарасом Шевченком, Іваном Котляревським, Михайлом Коцюбинським, Панасом Мирним, Лесею Українкою та іншими майстрами української словесності. Іншомовна лексика теж знайшла місце у Словнику. Нею Грінченко широко послугувався у своїх літературних творах (факультет, університет, екзамени, гімназист, економічний, соціальний та ін.). Працюючи над Словником, Грінченко намагався подавати ті слова й вирази, в реальному існуванні яких він був особисто впевнений. Неперевірені слова, за твердженням автора, до Словника не включалися.

Ведуча Усього за чотири роки — з 1902 по 1906 — підготовлені матеріали направили до Російської академії наук. Словнику було присуджено другу премію Миколи Костомарова.  Чотири томи «Словаря української мови» за редакцією, упорядкуванням Бориса Грінченка, з додатком його власних матеріалів вийшли у повному об’ємі з 1907 по 1909 роки.

Ведучий Цінність праці Бориса Грінченка в тому, що це словник тлумачно-перекладний – унікальне на той час видання. Оригінальність його в тому, що український реєстр слів подається, звичайно супроводжуючись ілюстративним матеріалом, з перекладом російською мовою або – у тих випадках, коли не виявлено російського відповідника, – з тлумаченням російською мовою.

Ведуча Словник української мови Бориса Грінченка містить понад 70 тис. слів української літературної і народної мови XIX ст. Майже завжди Борис Грінченко зазначав місцевість, звідки походить дане слово, при чому не лише із Наддніпрянської, але із Західної України. Його словник містить не лише слова, але й українську фразеологію, приказки, прислів’я.

… А слово і голубить, і карає,

А слово і вбива, і воскреша…

Ти, мово — море, небо неокрає,

Несмертність наша, правда і душа…

Майну дитинства добрими краями —

І серце незрівнянно защемить.

Щебече рідна мова солов’ями.

Гаями, наче молодість, шумить.

Вода й криниця, зірка і зірниця —

Жіночий рід панує в словниках.

Хто витворив пісні? Не таємниця:

Вони — немов півні на рушниках…

Є в словниках і віра, і надія,

Є слова дія, дієслів полки.

Чи вистоїть земля й помолодіє?

Чи вигорять народи й словники?..

Народжена і жити, і вмирати,

Людина слів у вирій не бере.

Не вмре ніколи рідне слово Мати,

Найперше слово Мама не помре!

Нам словники — аннали у напрузі,

І вірні друзі, і проводники.

В борінні, у горінні, в горі, друзі,

Не біймось заглядати в словники.

(Степан Литвин).

Ведучий: У Києві Грінченко видавав першу українську періодичну пресу; щомісячний журнал «Нова громада» і щоденну газету «Громадська думка» (пізніше  «Рада»). Чимало здоров’я і часу віддав письменник створенню київської «Просвіти», членами якої були відомі діячі української культури: Олена Пчілка, Леся Українка, Микола Лисенко, Любов Яновська, Марія Загірня, Михайло Грушевський, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський та інші. Він не тільки очолював товариство, а й керував роботою створеної при ньому видавничої комісії, що опублікувала чимало науково-популярних книжок, організувала лекції і проводила літературно-музичні вечори, зібрала значні кошти на спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві.

У Києві письменник створив і першу публічну бібліотеку (її книжковий фонд нині знаходиться в ЦНБ ім. В. І. Вернадського НАН України).

Ведучий.  Писав Борис Грінченко і поезію. З-під його пера вийшли збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Хвилини» (1903), «Під хмарним небом». Читаючи його вірші, переконуємося, що цей поет над усе прагнув, щоб його слово стало на сторожі знедолених, чесно і вірно слугувало народові. Читання поезії «До праці».

ДО ПРАЦІ

 Праця  єдина    з  недолі  нас  вирве:

 Hумо  до  працi,  брати!

 Годі  лякатись!  За  діло  святеє

 Сміло  ми  будему  йти!

 Праця  єдина  нам  шлях  уторує,

 Довгий  той  шлях  і  важкий,

 Що  аж  до  щастя  і  долі  прямує:

 Нумо  до  праці  мерщій!

 Праця  не  згине  між  людьми  даремне:

 Сонце  засвітить  колись,—

 Дякою  нас  тоді  люди  згадають  —

 Нум  же!  До  праці  берись!

 Хоч  у  недолі  й  нещасті  звікуєм  —

 Долю  онукам  дамо!

 Ми  на  роботу  на  світ  народились,

 Ми  для  борні  живемо!

 Сміливо  ж,  браття,  до  праці  ставайте,-

 Час  наступає—  ходім!

 Дяка  і  шана  робітникам  щирим!

 Сором  недбалим  усім!

Ведуча.  Хоч Борис Дмитрович й рішуче заперечував тим, хто називав його співцем смутку, але у вірші – мініатюрі «Смутні картини» поет говорить про нещасливу долю народу України.

Читання поезії «Смутні картини»

Убогії ниви, убогії села,

 Убогий, обшарпаний люд, —

 Смутнії картини, смутні-невеселі,

 А інших не знайдеш ти тут.

 Не став би дивитись, хотів би забути, —

 Так сили забути нема:

 То ріднії села, то ріднії люди,

 То наша Вкраїна сама…

Ведучий. Немало віршів Грінченка покладено на музику талановитими композиторами: «Над Дніпром» - Д.Січинським, «Смутні картини» - М.Левицьким, «Вночі на могилі», «Квітчані сльози», «Могила», «Кряче ворон», «І тихая хатиночка», «Бурлака» - К. Стеценком.

Виконується пісня «Над Дніпром».

Ведуча.   Борису Дмитровичу належить не останнє місце серед українських байкарів. Підготовлена ним збірка «Байки» містить 77 байок. Майже всі вони написані або за мотивами народних анекдотів і прислів’їв, або за цілком оригінальними сюжетами. Байкар підніс ідеї гуманізму, моральної гідності, скромності, людяності.

Читання байки  «Сорока»

  СОРОКА

   Покинувши лiси свої,

   Сорока в город полетiла.

   Там по садках тинялася без дiла,

   Довгенько по гаях не бачено її...

   Всi думали: пропала Бiлобока,-

   Аж ось - сусiль![1] - вернулася Сорока!

   Вернулася i зараз крик такий

   Вона зняла, що лiс озвавсь луною:

   "Сюди! сюди! злiтайтеся мерщiй!

   Послухайте! до вас я з новиною!"

   От стрепенувся лiс, летять пташки,

   Летять великi птицi,

   Орли, i Соколи, Зозулi i Шпаки,

   Тихенькi Солов'ї i гомiнкi Синицi.

   Злетiлися, посiли на гiллi -

   А що то скаже їм та городянська штука?

   "Послухайте мене, великi i малi!-

   Озвалася вона,є в мене вам наука.

   Ну, де ви живете? що знаєте, дурнi?

   Самi все лiсовi пiснi

   Спiваєте, як i спiвали!

   Покиньте їх! не тi часи настали:

   Тепер путящий спiв

   Не тут, серед гаїв,-

   Нi, тут дурнi патяки,-

   А в городi - отам спiваки!..

   Отам пiснi... Навчилась їх i я...

   Вже годi слухать Солов'я,

   Послухайте мене, спiвання ж бо яке!..

   Скреке!.. скреке!.. скреке!.."

   Вона ще довго скрекотiла,

   А далi Шпак на те загомонiв:

   "Та ну бо вже! Не буде дiла!

   Ми це од тебе чули спiв,

   А iншого, як ти не вмiла,

   То й город не навчив.

   Була ти й будеш скрехотуха,-

   Чого ж ти нам дратуєш уха

   Та бешкет робиш на весь гай?

   Хай кожен так собi спiває,

   Як хто зумiє i здолає,-

   Усяким спiвам волю дай,

   То й буде в нас спiвучий край!..

   Сусiль (дiалектне) - раптом, несподiвано.

Ведучий. Становить цінність і публіцистична діяльність Б.Д.Грінченка: «Листи з України Наддніпрянської», історико-літературні розвідки «Петро Кузьменко», «Огляд української лексикографії.

Ведуча. Займався він і перекладацькою діяльністю. Ним були перекладні драми Шиллера, балади Гете, поезії Пушкіна, Кольцова, І. Чавчавадзе та ін.

Ведучий. У серпні 1909 р. в Києві Грінченко складає свій духовний заповіт, а у вересні разом із дружиною приїздить на лікування в невелике італійське містечко Оспедалетті. Хворий письменник вивчав італійську мову, працював над створенням італійсько-українського словника і марив про повернення додому.

6 травня 1910 р. в будинку №2 на вулиці Віа Вікторіо Еммануеле (тепер район Колді Роді, провінція Сан – Ремо) письменник помер.

Ведуча. Поховали Бориса Дмитровича у Києві 9 травня на Байковому цвинтарі. Кілька тисяч людей ішли за домовиною письменника. Такого похорону з Шевченкових часів не знала Україна.

Але місія народного вчителя не завершилась. Його твори і сьогодні виховують почуття непримиренності до зла, насильства, несправедливості, закликають конкретними справами підтверджувати свою любов до України.

Ведучий.  Кого втратила Україна в особі Грінченка, сказав у прощальній промові  С. Єфремов: «Не стало Того між нами, Кого звикли ми і в негоду, і в спеку палючу, і в люту хуртовину бачити завжди за роботою на нашій вбогій, занедбаній ниві, коло стерна нашого національного життя».

Вірш О. Слоньовської «Ми всі без винятків невічні».

                                                  Ми всі без винятків невічні.

                                                  В житті примирень і пручань

                                                  не канделябр і не підсвічник

                                                  людина – а жива свіча.

                                                  Не фальш, не змушена підробка:

                                                  гарячий віск, тоненький гніт.

                                                  Той при куті, той при надгробку,

                                                   той при скарбниці – а горить.

                                                   Когось втоптала мелодрама,

                                                   когось зіпхнули в прикрий час.

                                                   Когось поставили у храмі,

                                                   але задмухав свічкогас.

                                                   Хтось блиснув коло скирти сіна,

                                                    хтось ледве тліє у юрбі.

                                                    Когось несе в руці Вкраїна

                                                    і шлях освічує собі.

Ведуча Стежина життя. Це по ній кожен має пройти гідно, щоб потім не жалкувати. І якщо ти вибрав стежину і вже пішов нею, то вже не зможеш повернути назад, щоб вибрати нову і легку. Кожну хвилину треба прожити так, аби насолоджуватись життям, бо воно одне.

Ведучий Стежина життя Бориса Дмитровича Грінченка була напрочуд світлою.

 Шлях, обраний в молоді роки, він пройшов з гідністю і залишив по собі прекрасні спогади.

Грінченко був учителем в селі,

Учив мого прапрадіда читати,

І поважали всі його – дорослі і малі,

Бо вчив дітей Вітчизну шанувати.

Його важкий життєвий шлях

Проліг також через моє село,

Летів по Україні, наче птах.

Збирав слова цілющі на крило.

Людина добра, вчитель і поет,

Він буде вічно жити з нами.

Ми прикрасим вінком його портрет

І душі будем лікувать його віршами.

Усі учасники під музику виходять на сцену і співають «Як у нас на Україні».