Виховна робота

Сценарій виховного заходу до Міжнародного дня рідної мови

«Мово рідна моя, не мовчи»

Мета заходу:   продовжувати навчати дітей розумінню витоків рідної мови,  показати значення рідного слова для кожної людини; розвивати відчуття краси рідного слова; виховувати в учнів патріотизм, любов до Батьківщини, до рідної мови.

Тип заходу: свято мови

Обладнання: зал, прибраний вишитими рушниками, вислови відомих людей про українську мову. Учасники свята в українському одязі.

Звучить музика, виходить учень і читає вірш В.Вихруща «Моя мова»

 Учень: Із ніжності слова беру насолоду:

 Воно – ідеал мій, для злету -  крило.

 Мова моя дана Богом народу,

 Мова моя – це душі джерело.

Вона – моя доля, незмінні вітрила.

 Наснагу вона для творіння дає.

 Мова моя – це безсмертя і сила,

Мова – найбільше багатство моє.

Ця мова в граніті, в Дніпровому плесі...

 Найкращі у світі лунають пісні.

 В них вічність Шевченка і лагідність Лесі,

 І дух тих героїв, що впали в борні.

Вона і покрова, вона і порука,

 Початок дороги, початок життя.

 Мова моя – це найвища наука,

 Це – згусток любові, це – серця биття.

До волі вона відчинила нам брами,

 Клювали її кровожерні орли.

 Мову мою катували віками,

 Вели на голгофи, мечами сікли.

Смута її виливалася в сурми.

 Стихали в гаях молодих солов’ї.

 Мову мою заганяли у тюрми.

 В нетрях Сибіру труїли її.

Вона в материнстві і в стиглім колоссі,

 І клич до геройства в пекельнім бою.

 Над мовою ворог знущається й досі –

 Насаджує мову бродячу свою.

Вона і надія, і біль, і тривога,

 Освячена вірою вічна зоря.

 Мова мені дана від Бога,

 Вона – то мій корінь і гордість моя.

Ведучий: Доброго дня усім гостям нашого свята! Ми раді вітати вас на святі, приуроченому Міжнародному дню рідної мови  « Мово рідна моя, не мовчи». Для кожного народу дорога його мова, а нам, українцям, найближча до серця мова українська .  Із сивої давнини бере початок вона.  Мова – то цілюще джерело, і хто не припаде до нього вустами, той сам всихає од спраги. Мова – то найперша ознака нації. Є мова – є і держава, є народ. Є мова – є і пам'ять про наше минуле, наших дідів-прадідів.

Ведучий: І повинна жити мова, яку  возвеличували в ті далекі часи Іван Вишенський та Григорій Сковорода, яка на весь світ пролунала піснями Наталки Полтавки та гострим Шевченковим словом. Те слово Тараса підхопили гідні сини і дочки українського народу, збагатили його та через випробування принесли в безцінну скарбницю духовності України.

Учень:

На лекції нудній про вічність мови

Бувальщина згадалась випадкова:

В старої  жінки одібрало  руки,

Але вона й не дума помирать,

ЇЇ годують з ложечки онуки,

Дочка купає, носить ліки зять.

В старої жінки одібрало ноги,

Але вона й не дума помирать,

Бо люблять в домі її всі онуки,

Дочка піклується, не кривдить  зять.

В старої жінки мову одібрало –

І от вона зібралась помирать.

Ні крихти хліба кілька днів не брала,

Хоча просили всі: дочка, онуки, зять. 

Померла тихо з розпачу німого,

Що не могла нічого їм сказать.

Слізьми прощальними слова скотились,

І чули їх дочка, онуки, зять.

Ведучий: Ми не випадково розпочали  наш виховний захід саме цією поезією Дмитра Іванова. Адже ми знаємо, який важливий день прийшов до нас сьогодні – це Свято рідної мови.

Людина народжується і від батька-матері отримує неоціненний скарб – рідну мову, яку вона має оберігати і шанувати , бо якщо ти втрачаєш мову і  Батьківщину – ти  не існуєш більше.

Ведучий:    Рідна мова ! Милозвучна і співуча, сповнена музики і натхнення, вона встала з колін, як і наша Україна, і той, хто не знає рідної мови або її цурається, прирікає себе на забуття. Тож шануймо рідну мову, і нехай сьогоднішній виховний захід  допоможе нам збагнути усю велич  і красу рідного слова.

Учень: Земля моя, найкраща і єдина!

Я спів твій серденьком своїм ловлю!

Моя найкраща в світі Україна,

Я щиро й віддано тебе люблю!

Учениця:       

   Мово моя українська,

Батьківська, материнська,

Я знаю тебе не вивчену –

Просту, домашню, звичну,

Не з-за морів покликану,

Не з словників насмикану. 

Ти у мені  із кореня,

Полем мені наговорена,

Дзвоном коси прокована,

В чистій воді смакована,

Болем очей продивлена,

Смутком багать продимлена,

З хлібом у душу всмоктана,

В поті людськім намокнута,

З кров’ю моєю змішана,

І аж до скону залишена

В серці моїм. Ти звеш сюди

Добрих людей до бесіди.

Ведучий: До щирої бесіди, до гарної пісні, іскрометного сміху зібрала сюди нас рідна мова.

Це свято ми присвячуємо  саме її величності  - Українській  мові, щоб ще раз підкреслити , що те, чим ми повсякденно користуємося, те, чим оформлюємо свої думки, в що вливаємо емоції, є справжнім дивом, великим і прекрасним.

Легенда про мову.

Народам долі Бог давав:

Комусь орати, комусь вбивати,

Комусь чекати на жнива,

Комусь пророків розпинати.

І залишалася одна –

Витка печальна в Бога доля:

Незламний дух, жива струна,

Багато сліз і мало волі.

Тоді замислився Творець…

Дніпро вбирався в барви сонця.

Почувся легіт двох крилець

Людей малого охоронця.

Найменший ангел, ще дитя,

З надій зітканий і з любові,

Просив святого співчуття

Для тих, хто води п’є Дніпрові.

„ Ох , скільки крові! Скільки мук!

Ох , скільки болю і обуди!”

І плакав ангел в лоні лук

Над тим, що з милим краєм буде.

„Не плач, синочку, всім в житті

Свій хрест нести, щоб щось збагнути,

За твої сльози золоті

Я дам їм те, що рве всі пута”.

І в тер з лиця тих сліз кришталь.

Все проникаючий і щирий,

Улюбленця свого печаль

Перетворив  у краплі миру.

Міць блискавки і легкість хмар,

Красу барвисту, веселкову,

Мелодій чари, світла, жар

І холод леза вклав у мову,

 В долоні ангела поклав,

Благословивши на дорогу,

І до людей його послав

Господь, тамуючи тривогу.

Себе на смерть прирікши, він

Надію з серцем вийняв разом –

Натхненну й чисту, ніби дзвін,

І людям дав, твердіш алмазів.

“ Моя прекрасна і проста ,

Моя стражденна  Україна ! .. „

Могутнє слово в уста

Новонародженого сина .

Розтанув ангел. Вже віки

Те слово нашу долю гріє,

І шлях наш не такий гіркий,

Доки жива його надія.

Ведуча: Вишукана у розмові інтелектуалів, строга і регламентована у діловодстві, легка і гнучка у бесіді друзів, образно багата, лексично наповнена в літературних творах…  Такою постає українська мова перед нами сьогодні.

Ведучий: Будьте допитливими і натхненними – і перед вами відкриються неозорі виднокола української мови.

Учениця: Коли до серця крається тривога,

За долю України я боюсь,

З молитвою звертаюся до Бога,

І мовою вкраїнською молюсь.

Прошу для України в Бога щастя

І захисту для всіх її дітей.

А мова українська, мов причастя,

Теплом своїм торкається грудей.

Боже мій – Великий, Всемогутній,

Мою вкраїнську мову порятуй.

В світлий день пришестя, в день майбутній

Вкраїні Царство Щастя приготуй,

Коли до серця крається тривога,

За долю України я боюсь,

З молитвою звертаюся до Бога

І мовою вкраїнською молюсь.

Звідки ти взялась така чарівна?

У якій плекалась стороні?

Мово рідна, лагідна, привітна,

 Муза й наречена солов’їв.

                     У красі тобі немає рівних,

                     Ти звучиш у будні й вихідні.

                     В долі, радості і різних негараздах

                     Переливи ті для нас одні.

Ти для нас з неволі відродилась,

Намагаєшся відкрити собі шлях.

Вічно молода, така мрійлива

Крокуєш по незвіданих стежках.

                                                                            Люблю тебе, о мово солов’їна,

                                                                            Для мене рідна і святая ти.

                                                                            Я все зроблю, щоби моя єдина,

                                                                            На щастя розквітала ти завжди.

Ведучий: Шановні глядачі, зараз до вашої уваги інсценізація легенди «Про мову”.

Дівчинка 1:Такий гарний край, сонячний, багатий і широкий, а вона йде та йде...(Заходить дівчинка – Українська мова)

Дівчинка 2: Іде та плаче. Плаче та сльози втирає Так багато хат, так багато шкіл, церков, а для неї – немає місця.

Дівчинка 1: Лишила вона гори і долини, минає широкі степи, як море, широкі. Так багато міст, містечок, а для неї – ніде немає місця, немає малого куточка.

Дівчинка 2: Іде. Лише важко зітхає та сльози втирає.

Хлопчик:  Чого ти тут, бідна дівчино?

Дівчинка- Укр.мова:  Прогнали мене.

Хлопчик : Хто смів тебе прогнати? Невже це правда? Чи є на світі такі лихі люди?!Та ж тепер увесь світ визнає людські права!

Дівчинка- Укр.мова: Ти, мабуть, мене шануєш і не дозволиш, щоб мене вбили, але мене прогнали...Ти, мабуть, нічого вже не порадиш. Так я йду ні хати, ані куточка не маю.

Хлопчик:  І чи завжди так було?

Дівчинка- Укр.мова: О, ні! Колись я була щасливою й багатою! Тоді інакше було: моя мати була вільна, славна. Увесь світ її знав. Так давно це було! А тепер? Усе змінилося. Я гірко плакала, сумними піснями свій біль і жаль виливала. А вже й тих пісень не хочуть почути, щоб світ не знав правди. Одні не можуть мене прийняти до своїх родин, до шкіл, до церков, бо вони бояться кари від чужої влади , а інші – байдужі – не мають часу ані місця для мене, - нащо витрачати силу, час і гроші, коли чужі свою мову їм дають.(Забігає гурт дітей)

1. Яка бідна заплакана дівчинка!

2. Яка сумна сирота!

3. Звідки вона прийшла?

4 .Куди ж вона йде?

5.Чому так плаче?

Хлопчик:  Хто ти? Як тебе звати?

Дівчинка- Укр.мова: Я – Українська Мова. Мене виганяють з України. Я блукаю по чужині і не маю спокою...

 Хлопчик:   Нещаслива ти, наша рідна мово! Бідна мово! Ми тебе не забудемо! Ти будеш із нами жити – нам будеш оповідати вірші, казки, байки! Будеш співати нам пісні. Ти допоможеш нам пізнати країну наших батьків, дідів..

Укр. Мова: Знаю, любі діточки. Ви мене шануєте, любите і не забуваєте; а що роблять ті, що мене не знають? Хто їм пісню заспіває, хто ж їх молитися рідною мовою навчить?

Діти: Бідні вони.

Укр. Мова:  Бідні й нещасні. Не можу йти далі. Проганяють мене зі школи, з церкви, з дому; хочуть мене вбити, а я ще живу і буду жити! Я буду жити в устах і серцях українських дітей, що мене – Укр. мову – не забувають і ніколи не забудуть.

Дівчинка 1:  Залишайся з нами, Укр. мово! Ми тебе не будемо проганяти і не будемо забувати.

Укр. Мова: Дітки, дружіть із мовою

І вивчайте її гаразд.

Не вважайте мене примусовою,

Полюбіть, як весною ряст.

Примусова тим, хто цурається,

А хто любить, той легко вчить

Все, як пишеться і вимовляється,

Все, як пісня, в мені звучить.

Я журлива, а також піднесена.

Тільки фальш для мене чужа.

В мені – душа Шевченкова й Лесина,

І Франкова в мені душа.

(Показує рукою на портрети.)

Рідну мову легко розпізнати

В колисковій ніжності верби.

В українській білій тиші хати,

В барвах стяга жовто-голубих.

Ведучий:  Щорічно, 21-го лютого ми відзначаємо Міжнародний день рідної мови. Історія свята, на жаль,  дуже трагічна. Тому святкуємо ми цей день з присмаком гіркоти.

Ведуча: 21 лютого 1952 року в Бангладеші  влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову. Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний день рідної мови, а починаючи з 21 лютого 2000 року цей день відзначають і в Україні. Свято  стало традиційним.

Ведучий: Це один із тих днів, коли кожен має змогу відчути себе частиною великого, гордого, нескореного  народу, посіяти у своєму серці хоча б одну зернину любові до рідної мови. Це свято об’єднує українців у одну велику дружну сім’ю. Тож звертаємося до вас сьогодні  мовою землі вашої,  мовою матері вашої,  народу  українського мовою.       

Учениця:                                                                  Я - українка

Я родом із величної землі,

Чиє імення вимовляю дзвінко,

Моя Вкраїно, ти весь час в мені,

Бо я твоя дочка, я – українка.

Зазнала ти немало у віках,

Не раз топтали твою мову й пісню,

Я  не зречусь квітучого вінка,

В якому майорить душа вкраїнська.

Тобі вклоняюсь, матінко моя,

За те, що ти мене благословила,

Найкраща в світі батьківська земля,

Вона мені подарувала крила.  ( Наталія Боднарчук)

Пісня про Україну

Ведуча: А ми з вами сьогодні, 21 лютого,  у  Міжнародний день рідної мови  на білому рушникові історії золотими нитками вишиємо найкращі слова любові до рідної мови.

Учениця:                                         Чому люблю я українську мову

Чому люблю я українське слово,

Співучіше за пісню солов’я?

Чому люблю я українську мову?

Люблю тому, що мова ця – моя!

Де є іще такі слова привіту,

Такі красиві, сонячні пісні?

Вкраїнська серед мов усього світу

Здається найбагатшою мені.

І зайвих слів для вислову не треба –

Є речення короткі  і ясні.

Вона подібна зорепаду з неба,

Польоту птаха у височині.

…Уста виводять ніжну колискову,

А за віконцем зіронька сія…

Чому люблю я українську мову?

Люблю тому, що мова ця - моя!  (Наталія Жовнір)

Учень: «Тарас Шевченко з п’ятнадцяти років опинився в російськомовному середовищі: пан Енгельгардт, Петербург, солдатчина в Оренбурзьких степах, знову Петербург («в неволі виріс між чужими»). До речі, у дорослому віці Тарас Шевченко прожив в Україні всього тільки  три роки. Але геніальним він став саме тому, що творив рідною мовою свого народу»  (І. П. Ющук).

Учениця: «Борис Грінченко виховувався в сім’ї, де розмовляли тільки російською мовою (мати – росіянка, батько – російський офіцер), але зміг розкрити своє обдарування й зробити неоціненний внесок в розвиток української культури саме тому, що повернувся до рідної мови свого народу (згадаймо його чотиритомний Словник української мови)» (І. П. Ющук).

 Ведучий: «У російськомовному середовищі починали своє життя й  такі відомі українські письменники, як Олександр Олесь, Борис Антоненко-Давидович, Володимир Сосюра. Та й хіба тільки вони? Але перебороли чужу, накинуту українцям мову й стали видатними діячами української культури» (І. П. Ющук).

Учениця:  Мова – це душа мільйонів українців, загартована історією й відточена творчістю найталановитіших письменників. Нею промовляє дух нашої свободи.

Учень: Українська мова – це мова віршів, пісень, казок, прислів’їв, приказок, скоромовок, легенд нашого краю. Це наше багатство.

Ведучий:  Слово – найтонше доторкання до серця. Воно може стати і ніжною квіткою, і живою водою, що навертає віру в добро, і гострим ножем, і розпеченим  залізом , і брудом. Мудре і добре слово дає радість, незрозуміле і  зле, необдумане і нетактовне – приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію й одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, народити віру в людині і зародити невіру, надихнути на працю і скасувати силу душі... Зле, невдале, нетактовне, просто кажучи, нерозумне слово може образити, приголомшити людину.

Інсценізація  легенди «Язик»

Автор: Знаменитий байкар Древньої Греції Езоп був рабом філософа Ксанфа. Якось Ксанф надумав запросити гостей і наказав Езопу приготувати щось якнайкраще. Езоп купив язика і приготував Із нього три страви.

Ксанф: Чому ти подаєш тільки язика?

Езоп: Ти велів купити якнайкраще. А що може бути краще від язика? За допомогою язика ми вивчаємо  науки і одержуємо знання, з допомогою язика будуються міста, розвивається культура народів. З допомогою язика люди можуть  спілкуватися одні з одними, вирішувати різні проблеми, просити, освідчуватися в коханні. Тому немає нічого кращого від язика.

Автор: Такі роздуми задовольнили Ксанфа і його гостей.

Ксанф: А тепер приготуй щось  якнайгірше.

Автор: Езоп знову пішов купувати язика.

Езоп: Ти велів знайти якнайгірше. А що на світі гірше від язика? Язиком люди засмучують і розчаровують одні одних, язиком можна лицемірити, обманювати, хитрувати, сваритися. Язик може зраджувати, принижувати. Що  може бути гірше від язика?

Автор: Легенда каже, що не всім гостям було приємно слухати відповідь Езопа.

Ведучий: Слово – це найтонший різець, здатний доторкнутися до найніжнішої рисочки людського характеру. Вміти користуватися ним – велике мистецтво. Словом можна створити красу душі, а можна й спотворити її. Тож оволодіваймо цим різцем так щоб з-під наших рук виходила тільки краса.

Учень: Не грайся словом.                                                                                                                                                                                                                                                  Є святі слова,

Що матері з доріг вертають Сина.

Спіши до неї, доки ще жива,

Допоки розум і допоки сила.

Знайди те слово – вічне і земне,

За часом час нам світ перестилає.

Ведучий: Перегортаю сторінки в минуле  і пильно придивляюсь до вас, мої прапрадіди. Які ви були у той далекий  історичний час?

      Варили сталь і ниву засівали ,

      боролися за волю, за життя.

      У пісню біль і радість виливали .

      Плекали мову, як мале дитя.

      Не раз вас воля гнала на чужину

      Ти, Роксолано, щастя там знайшла,

      Але свою кохану Україну

      Ніколи вже забути не змогла.

Інсценізація уривку  з  роману П. Загребельного «Роксолана»

(Роксолана сама одна,  зодягнена в «східну» одежу, але під одежею на шиї схований хрестик. Дістає його, притискає  до грудей )

Роксолана: Земле рідна! Бачу тебе щедру й заквітчану, бачу степи твої широкі і ріки , повні спокою  і смутку, лебедіння  ранків над ночами, і ліси, що тріпочуть, мов пташині крила, і небо високе, мов усміх моєї матері, яку від мене забрали. А мова, мово моя піснею звучиш , як ножем, серце ранить спогади про мову, пісню.  

А я , Боже мій. Я все життя була прикута до чужої землі , і діти мої, вирісши, вважають її рідною, а про мою вітчизну не хочуть і слухати, Так само  й про мову, бо що мова без вітчизни! Хіба що згадають коли – небудь, пісні, які виспівувала над їхніми колисками,

 Виспівувала тихенько, щоб ніхто не почув.

 Боже, мій як би я хотіла полинути на Вкраїну, покликати за собою дітей своїх

                                У нас гори, у нас води медовії,

                                 а травоньки шовковії,

                                   у  нас верби грушки родять,

                                   у нас дівки в золоті ходять

Сиділа на золотому троні 17 років, а перед очима завжди стояв батьківський дім . осяяний осіннім золотавим сонцем, весь у золоті листя, у золотій тузі.

Боже праведний, віддала б усе золото світу за те,  щоб опинитись в батьківському домі, сидіти біля вікна, слухати притишений голос матері рідною мовою, мовою рідною, дивитися на Львівську дорогу , на далекий ліс над річкою, на небо і ні про що не думати.

    Що ж я можу зробити для своєї землі, чим зарадити?

    Я все життя благала султана не воювати українських земель, не воювати.

    І він слухав.

    А життя пройшло на чужині. Страшно мені тут помирати. Світло зникло з моєї душі і вже ніколи не повернеться. Нарешті настане кінець моїй вічній безпритульності і покинутості.

    Життя було занадто коротке для моєї душі, ворожі сили завжди оточували мене навіть у хвилини найвищих злетів – хіба  піддалася їм бодай раз, хіба відступилася, злякалася?! Зберегла себе серед стихій і ворожнечі, але найдорожчого – дітей своїх – захистити не зуміла. Бо все довкола так і залишилося чуже : чужа земля, чужа мова, чуже небо, чужі дерева, чужі дощі. Так, я зрозуміла, що заснувати свій рід можна тільки на своїй землі, заплідненій трудом предків твоїх. Не заснуєш роду на пустім місці.

Пісня «Роксолана»

Учениця:

 Слів у мові мільйон, вибирайте найкращі,

 Кожне з них, лиш торкни, – як струна, виграва,

 Зрозумілі, вагомі й усі вони ваші –

 Мелодійні, дзвінкі, українські слова.

 Говоріть про любов і про віру у щастя,

 Уникайте мовчання, нудьги і ниття,

 Говоріть, хай в розмові слова веселяться,

 Говоріть і продовжуйте мові життя.

 Ведуча: Зверніть увагу на багатющі можливості нашої мови. Ми будемо читати текст, кожне слово якого починається з літери «Б». «Біля білої берези блукав білий бородань. Борода, брови були білі. Брав бородань бандуру, бурмотів, бубнів. Бандура болісно бриніла».

 Ведучий: «Багато бачив бандурист бід батьків, братів босих, багато брехні, безчестя, безкультур’я, братовбивства... Боротися! Безстрашно, безперервно боротися. Благати благословення Божого».

 Ведуча: «Боже! Бачиш – боса Батьківщина! Бо брат бив брата, батько – батька. Боже! Біль безжалісний! Боже, буде багата будуччина Батьківщини? Буде!».

Ведучий: А скільки в нашій мові пестливих, ніжних форм слів до одного вибраного слова. Ось в англійській мові «хенд» – це просто рука і нічого більше, а у нас: ручка, ручечка, рука, рученька, рученя, рученятко. А які слова можна добрати до слова «мама» – неня, матуся, мамуся, мамочко, матінко.

Ведучий: Нам, українцям початку ХХІ століття за старання і труди багатьох поколінь Бог дає щасливий історичний шанс, подих свободи. Ми можемо розібрати не тільки давні руїни Київської  Русі та козаччини, а й руїни нашої Духовності, відродивши і воскресивши перш за все Мову нашу. Ми маємо всі можливості побудувати хоча б на початку третього тисячоліття Незалежну Україну. І тут пророче слово поезії застерігає нас від засліплення, глухоти,  зради.

Учениця:     Я знаю, мова – мамина святиня.

В ній вічний, незнищенний дух свободи.

ЇЇ плекали душі і вуста

Мільярдів. Це жива вода народу.

Учень:      ЇЇ зневажить – зрадити народ.

Який до сонця зводився крізь муки.

Це – забруднити плеса чистих вод,

Це – потоптати материнські руки,

Які нас від напастей берегли,

Останню дрібку хліба віддавали,

Щоб ми ,нівроку, дужими  були

Й матусиних пісень не забували.

Учениця:    Зневажить мову мамину – біда,

Котра пустими зробить наші душі,

І ми нащадкам зможем передать

Лиш те. Що корені калини сушить.

Зневажить мову – зрадити себе

(А зрадників хто може поважати?)

І стане чорним небо голубе,

Вмиратиме у муках рідна мати. (М. Адаменко)

Пісня «Україна»( Н.Бучинської)

Ведуча: Земля українська – стародавня, така ж давня і наша мова, учені довели, що вік нашої мови – 7 тисяч років.

О рідне слово! Хто без тебе я?

Моя ти пісня, сила і відвага.

Моє вселюдське й мамине ім’я…

Тебе у спадок віддали мені

Мої батьки і предки невідомі.

Не цурайтесь мови, люди

Не цурайтесь мови, люди,

Рідного джерельця,

Хай вона струмочком буде,

Хай дійде до серця.

Хай вона в піснях лунає

Кожен день і в свято.

Соловейком хай співає

В українській хаті.

Бо ж вона така багата,

Українська мова.

Неповторна і крилата

І така чудова.

І цвіте у ній кохання,

Рушники з квітками.

Мрії наші і бажання,

Верби над ставками.

Найрідніше, сокровенне, найдорожче в світі

І святкове, і буденне,

В ній батьки і діти.

Не цурайтесь люди, мови,

Не цурайтесь роду.

Як зачахне рідне слово –

Не буде народу.

Ведучий: Незважаючи на перипетії історії, на тяжку долю українського народу, у нас від народження закладено природний гумор. У гуморесках, примовках, анекдотах та в інших веселих історіях сміхом і дотепом переливається рідна мова.

Ведуча: Згадаймо український дотепний жарт! Українці сміялися споконвіку.

Ведучий: Гумор, сміх, веселість, дотепність є однією з найкращих рис українців.

Серед темної ночі

 Серед ночі Київ

 Криється туманом.

 Розмовляє вітер

 З бронзовим Богданом.

 —  Облітав я, — каже, —

 Вулиці всі чисто.

 Як змінився Київ,

 Це прадавнє місто!

 Де вітри гуляли,

 Там нові квартали...

 А Богдан зітхає:

 —   Що там ті квартали…

 Нині і кияни

 Зовсім інші стали.

 Я сто літ на площі

 Днюю і ночую,

 Але дуже рідко

 Рідну мову чую.

          П. Глазовий

Наші хлопці

Іде вуйко Хрещатиком -

Приїжджа людина.

Запитує у зустрічних:

- А котра година?

Перехожі пробiгають,

Позиркують скоса.

Той рукою вiдмахнеться,

Той відверне носа.

А тут раптом двоє негрів

Вийшли з гастроному.

Один глянув на годинник:

- Зараз чверть на сьому.

Вуйко низько поклонився.

- Дякую, шановнi!

Значить, є ще у столиці

Україномовні.

В мене зубки випадають

Скоро в тата іменини.

 Я і мама з магазину

 Принесли йому пакунок -

Подарунок.

Наказала мені мама:

 - Держи язик за зубами...

 Але всі те добре знають:

 В мене зубки випадають...

 То ж хіба я зможу, мамо

 Держать язик за зубами?

Говорити як навчили мавпу гамадрила /або Грицькова наука/

Конкурс свiй оголосила

Фiрма знаменита:

 Хто за рік навчить зумiє

 Мавпу говорити.

 На якiй це буде мовi –

 Значення не мало,

 Лиш би мавпа кожне слово

Чiтко вимовляла.

 А ще фiрма асигнує

Будь-якi витрати

 На утримання й навчання, -

 Були б результати.

 Переможця нагорода

Солiдна чекає:

 У доларах, ще й поїздка

 На рiк у Гаваї.

 За цю справу узялися

 Француз, iталiєць

Знаменитi логопеди

 Й Грицько — українець

 В фiрмi їм дали по мавпi

 З роду “гамадрили”,

Якi, скiльки й свiт їх знає,

 Ще не говорили.

Усi троє й роз’їхались.

Рiк промчався хутко

 І ось вони звiтуються

 Про свої здобутки.

 Француз схуднув, став як трiска,

 Зате гамадрила

 Аж два слова: – “Пардон, мусье”

Чiтко говорила.

Iталiєць геть посивiв

 Зате й його мавпа

 Теж два слова говорила:

 -  Італьяно папа”

Жюрi плещуть у долонi:

 - Браво! — кажуть, – Браво!

 Потрудилися обоє

 Ви просто на славу.

 Ось заходить українець:

 Гладенький, нiвроку,

 Поруч мавпа прихудюща

 Плентається збоку.

 - Вибачте, що вид такий

 Має гамадрила,

 Та вона в мене нiчого

 Їсти не хотiла.

 Я давав цукерки, фрукти,

Цитрусовi рiзнi,

 І банани й ананаси, -

 Та i в рот не вiзьме.

 Ото хiба, що шкуринку

 Пожує з банана

 Та холодної водички

 Нап’ється з-пiд крана

 Раптом на вкраїнськiй мовi

Мавпа як учеше:

 - Та не слухайте його ви,

 Нехай вiн не бреше!

Заберiть мене додому,

 Назад, добрi люди,

 Я не те, що балакати,

 А й спiвати буду

Далi в бiк Грицька як гляне –

 Й сумирно сказала:

 - Логопедовi Грицьковi

 Українцю – Слава

Не боялася дівулька

Ні лайки, ні бійки.

Закінчила школу на нещасні «трійки»,

Але в мами є знайомий

В університеті.

- Будеш ти на філософськім

Вчитись факультеті.

Та, явившись на екзамен,

Ляпнула дівулька,

Що жив колись на Вкраїні

Філософ Каструля.

І сказав екзаменатор,

Вставши із-за столу:

- Я вам радив би вступити

В кулінарну школу.

І закінчила дівулька

Курси кулінарні.

Пече тепер пиріжечки

І оладки гарні.

І на кухні порядкує

Рукою твердою,

І не плутає Каструлю

Зі Сковородою.

Ведуча: Сьогоднішнє свято ще раз показало нам усім, що значить для людей рідна мова. Пам’ятайте, що ми українці, нащадки козацького роду, а не хохли без роду і племені. Як сказав В.Сосюра: «І той лиш пошани достоєн, хто мову шанує свою».

Ведучий: Бережімо духовний заповіт наших поетів любити свою землю, любити рідне слово. А щоб нас поважали у світі, тож будьте українцями «думкою, мовою, ділом». Тож розмовляйте красиво, влучно, правильно, адже українська мова – одна з наймилозвучніших у світі:

О не згуби ти свого родоводу,

Безсмертна мово, рідна і терпка,

Ти є душа співучого народу,

Що був і є, і буде у віках.

Ведуча: Живи, чудова наша мово! Бережімо рідне слово, бо в ньому не тільки гомін лісів, переливи струмків, шепіт трав, а й високий дух пращурів, сила нашого сьогодення і поступ майбутній.

Ведучий: Ось і підходить до кінця наше свято української писемності та української мови. Ми живемо на чудовій, багатій, мальовничій землі – на нашій славній Україні. Тут жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки, тут корінець роду українського, що сягає сивої давнини. І негоже, просто соромно бути поганими нащадками у таких великих і славних батьків.

 Ведуча: Людині визначено Богом місце народження, країна, небо; вона не може нічого того поміняти, як не може поміняти саму себе. А якщо щось із того призначеного їй, поміняє, то не на краще, бо чуже ніколи не буває кращим. І куди б ти не пішов – твоя Батьківщина, земля твоя, твоя мова, твій народ завжди будуть з тобою.

Учениця: Присягаємося любити, шанувати, берегти, леліяти рідну українську мову.

Учениця:                                           Любіть рідну мову

Вивчайте, люди, рідну мову,

Дітей, онуків  нею вчіть.

Її, як пісню колискову,

Як матір в серці бережіть.

Любіть цю мову, як кохану,

В похмурі і щасливі дні.

Любіть її, як Богом дану

Лиш українцям на Землі.

За милозвучність барвінкову,

За присмак сміху й полину

Плекайте, люди, рідну мову,

Любіть, як сонце, як весну.

Як хліб, як Землю, як Свободу

Любіть, як горду нашу Суть.

Безсмертя й велич свого роду

Нащадки в мові збережуть.

Моліться ж мовою своєю,

Хай біль і радість в тих словах

До Бога линуть над Землею

І освятять стражденний шлях.

Встає зоря в імлі ранкова,

Над Україною встає…

Любіть же, люди, свою мову,

Нас світ по мові пізнає.  (Людмила Ларіонова)

Ведучий: Щастя, добра, нових здобутків в  ім’я України!

Ведуча: До побачення, дорогі наші шанувальники рідного слова!

Ведучий: До нових зустрічей.

Сценарій літературно-мистецького свята                                                                  «Тарас Шевченко - наш. Він для усіх століть...»

Мета : показати значимість постаті Кобзаря для всього людства; розвивати творчі здібності учнів,поглибити знання з краєзнавства; виховувати повагу і шану до велета України - Т. Г. Шевченка

Святково прикрашена зала: у центрі портрет Т. Г. Шевченка,обрамлений вишитим рушником, віночок з різнокольоровими стрічками, виставка «Кобзарів» різних років видання, книги письменників про Великого Кобзаря.

                                                      Епіграф : Кобзарю!

                                                               Знов до тебе я приходжу,

                                                                        бо ти для мене совість і закон.

Л. Костенко

Вступне слово вчителя. Березень в Україні часто називають Шевченковим. І це не випадково : щороку навесні Великий Кобзар приходить до нас і щороку новим, неповторним. Тарас Григорович Шевченко - велика і невмируща слава українського народу. Як весна оновлює природу, так само поезія Великого Тараса оновлює наші душі, закликає бути чесними і милосердними, щиро любити свій народ, свою Україну.

Учень

Шевченко - наш. Він для усіх століть,

Він - як Ісус Христос для України .

Візьміть його вогню, хоч крихітку візьміть,

І з цим вогнем виходьте із руїни.

Учень

І стане вам певніше на душі,

Засвітиться вона душею в храмі.

Його слова - освячені ножі,

Вони болять народові, як рани.

Учень

Шевченків біль. Він протинає нас.

І гнівом вибухає в кожнім слові.

І крізь віки іде сумний Тарас

Предтечею в терновому вінкові.

Учень

Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті засяє веселка,

Повні сил і живої снаги

 Ми вшановуєм пам'ять Шевченка.

Учень

Ти , Тарасе, сьогодні

Нас зібрав докупи.

І зійшлися у цій залі

Шевченка онуки.

Ведуча: Тарас Шевченко. З цим іменем сьогодні  на планеті  ідентифікується Україна та українці. І хто б ти не був, де б не  жив, хто перечитає « Кобзаря », не зможе уявити своєї долі  без Шевченка.

Ведуча: Тарас Шевченко – це слава і гордість українського народу. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею. Він росте і й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення.

Ведуча: Весна-весняночка… Це вона привітна і щедра подарувала Україні Пророка. Ім’я  дала йому рідна мати - Тарас, що означає бунтар.

Ведуча: Тарас Шевченко – «духовний батько» українців, основоположник нової української літератури. Це ім’я стало «візитною карткою» України. Письменник для нашої Батьківщини – безсмертний месія, а його «Кобзар» – літературна «Біблія». Пам’ятники цьому письменнику встановлено по всьому світу, цитати з його творів у своїх промовах використовують не лише пересічні українці, а й президенти різних країн світу. В українському літературознавстві існує навіть окрема галузь науки – шевченкознавство.

Під звуки кобзи виходять на сцену "письменники". 

 Іван Франко: Я, Іван Франко, український письменник. Я обожнюю Шевченка. Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа.  Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком — і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.  Десять літ він томився під гнітом російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.. 

Юлія Віргінія: Я, Юлія Віргінія, німецький перекладач, перекладала твори Шевченка німецькою мовою і вважаю: якщо Котляревський на межі ХУІІІ-ХІХ століть підніс українську мову до рівня літературної, то велика заслуга Шевченка в тому, що він відкрив усю її велич і красу. Цим, а також оспівуванням героїчного минулого, пробудженням давніх ідеалів свободи, вихованням національної свідомості, Шевченко врятував свій народ від загибелі і заклав міцну основу для його славного культурного розвитку. Значення поезії Шевченка — не скороминуще, воно постійне,  тому що він поет не тільки пригнобленого українського народу, а й усього багатостраждального людства. 

Лхамсурен: Я, Лхамсурен, сучасний монгольський поет. Великий Кобзар, який із титанічною силою висловив віковічні думи й сподівання талановитого, красивого душею українського народу, безмежно дорогий нам, монголам, волелюбною поезією, непохитною вірою в сонячне майбутнє трудового народу. 

 Альфред Курелла: Я, Альфред Курелла, німецький письменник, стверджую, що Тарас Шевченко не має собі рівних у світовій літературі. Жодна країна не висунула такого поета, народного в справжньому розумінні цього слова, поета, який так повно, так правдиво і так безпосередньо передав настрої та думки широких мас поневоленого народу. Своєрідність поета саме в тому, що він, будучи дійсно разом із простим народом, не поривав цього зв'язку протягом всього свого життя, хоч досяг вершин наук того часу. 

 Рокуел Кент: Я, Рокуел Кент, американський художник і американець плоттю і кров'ю, але те, що я бачив у творах Шевчєнка-художника, і те, що я знаю про нього як про поета, викликає щире захоплення його талантом і творчістю. Я пишаюся цими творами, немовби я сам українець. Ваш Шевченко — це мій Шевченко. Я люблю і ціную Шевченка. 

Назим Хікмет: Я, Назим Хікмет, турецький письменник, вважаю: до того часу, поки народи будуть воювати за свою національну незалежність і демократичні права, вірші Шевченка читатимуться на різних мовах. Ну, а потім? Потім, коли на землі не залишиться жодного пригнобленого народу, жодної пригнобленої людини? Чи звучатимуть тоді пісні Шевченка? Звичайно, звучатимуть. Полум'яні пісні великого українського поета стануть для людей пам'яттю про далекі часи. Люди читатимуть Шевченка, находячи радість у тому, що їх внутрішній світ співзвучний красі тих гаїв, степів, місячних вечорів, що їх оспівав Шевченко в своїх поезіях. Поки б'ються серця людей, звучатиме і голос Тараса Шевченка.

Я, Ліндон Джонсон, президент США:  Шевченко цілком заслуговує на почесті, якими оточується. Він був більше, ніж українець — він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше, ніж поет — він був хоробрим  войовником за права і волю людей.

Я, Йосип  Абрам- словенський поет: Шевченко – незвичайна постать на світовому літературному полі. Між увінчаними геніями світу важко знайти йому рівного, який би був своїм життям і творами подібний до нього… Тарас – це справжній по своїй суті будитель, вчитель, проводир і пророк народу. Коротше кажучи, жодна нація не має поета, який би був так тісно зв’язаний з народом.

Ведуча:  Минають роки і століття, відходять у небуття людські покоління. Та генії не вмирають, бо доки житиме народ, доти житиме в народі гнівна і ніжна муза Шевченка. Тож хай кожен із нас часткою свого серця торкнеться Шевченкового генія, бо нам потрібна його свята і незрадлива любов до України, до нашої солов’їної мови і пісні.

Ведучий:  Ти заповів нам розірвать кайдани

Іти вперед і не дивитися назад,

Не думати про голод, біль і рани,

А прагнути свободи зорепад.

Ти радив ближнього любить, як брата,

Не гроші мати – віру у душі,

Жаліти ворога свого і ката,

Не заздрити на радості чужі

Ведуча:

І став для нас Шевченко заповітом,

Безсмертним, як саме людське життя.

Ми будем славить перед цілим світом

Живе й святе Шевченківське ім’я!

Ведуча

...Ти пройди по селах рідної Вкраїни:

В кожній хаті — книга, на стіні — портрет.

В рушнику розшитім, квітчаний в калині,

Бо в святій пошані у людей поет.

То співець-предтеча, наш Кобзар Шевченко,

Знають його люди і широкий світ.

Внук Дніпра-Славути, син Вкраїни-неньки,

Він живе в народі, як і «Заповіт».

Ведуча: В похилій хаті, край села,

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка мати, вбита горем.

Ведучий: Українська жінка-кріпачка на ім’я Катерина. Вона обдарувала свого сина чутливим серцем і великою душею та не встигла побачити його долю.  

Сценка за мотивами книги С. Васильченка   “В бур'янах”

Інтер'єр: українська світлиця, дійові особи: Шевченкова мати з новонародженим Тарасиком на руках, баба-повитуха.  

Мати: проказує  гірко, схилившись над немовлям:

–  Сину мій, родився ти в лиху годину, щоб рости в неволі.

Баба-повитуха розважає:

–Не можна так казати, дочко, – гріх! додає таємниче:

– Може, доля якраз талан твоїй дитині готує...

Мати: Нам усім – один талан – і дідові, і батькові, і дитині – довічне панське ярмо.

Повитуха: А ти не клич на дитину недолю та ось послухай, що я тобі буду казати. У нас, у повитух, є така приміта, що коли, перше ніж зайти до новонародженого в хату, треба заглянути знадвору у вікно, то в хаті побачиш долю немовляти. Коли я заглянула у ваше вікно, то аж обімліла. Скільки всього бачила – а такого не доводилось бачити. Не знаю, чи й казати.

Баба позирнула на жінку і замовкла.

Мати: І що ж ви, тітко, побачили? Кажіть!

Баба стишила голос: А побачила  я – сидить за столом  повно всякого панства, а поміж панством – мужик, стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию... Я так і обімліла, і дивитись далі побоялась... Так бач, що виходить, виросте твій син неабияка людина – буде змагатись з панами та з царями... А за що – сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панів одніме і стануть тоді люди всі свободні… Хто знає – може, це й він.

Мати: Волю? Мій синочку! Рости рідненький та набирайся сили!

(Мати Шевченка з дитиною на руках)

Мати Шевченкова      Даю тобі, мій синочку,

Тарасику любий,

Щире серце, карі очі, і чорнії брови.

Дай же йому, Божа Матір,

Тії благодати,

Всього того, чого матір

Не зуміє дати.

Ой, сину, мій сину,

Моя ти дитино!

Чи є кращий на всім світі,

На всій Україні!

Нема кращого й не буде –

Дивуйтеся,  люди!..

Нема кращого… а долю,

Долю роздобуде…(Мати співає)

Доля

Я – тиха доля, доленька Тараса

В вінку терновім, боса на снігу…

Втирала сльози, зронені завчасно,

Співала люлі ще у сповитку.

Я проводжала маму Катрю в вічність

Разом з Тарасом.

Свічку їй несла.

Тихенько в бур’яні писала вірші

І малювала мрії крадькома.

Я з ним ходила тих стовпів шукати,

що небо підпирають…

Та дарма…

Нема стовпів…

Лише дуби на чатах ,

бо світ цей - тмінь…

Одна душа жива!

Заходить жінка, одягнена в сільський одяг, підходить до запаленої свічки, що стоїть біля портрета Т.Г.Шевченка. До неї підходить хлопчик. 

Хлопчик: Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах держиться? 

Мати: Так, мій синочку, правда. 

Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає «Колискову». 

Хлопчик: А чому так багато зірок на небі? 

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив? 

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив… Матусечку, а чому одні зірочки ясні, великі, а другі ледь видно? 

Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло це далеко видно. 

Хлопчик: Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше. 

Мати: Старайся, мій хлопчику (гладить його по голові). 

Мати Шевченкова.  Як гірко, як нестерпно жаль,

що долі нам нема с тобою!

не знаєш радісної днини.

Нам вік доводиться терпіть,

не розгинать своєї спини.

Промовиш слово – і нагай

над головою люто свисне.

І так усюди – з краю в край –

панує рабство ненависне.

Росте неправда на землі

згорьованій, сльозами залитій.

О любі діточки малі, одні

залишитесь на світі!

Ну хто замінить вам мене,

рожеві квіти нещасливі,

Коли безжальна смерть зітне мене

На довгій панській ниві?

(Мати цілує Тарасика і повільно йде)

Тарас. ...В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло...

Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою

Ще молодую — у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!..

А ми Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята...

Ведуча.

Тяжко, важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилиться,

— Хоч з гори та в воду...

Малий Тарас. Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Візміть срібло – злото

Та будьте багаті,

А я візьму сльози –

Лихо виливати,

Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

По волі гуляти!

Дівчинка-муза Вірш “Думка”

Нащо мені чорні брови,

Нащо карі очі,

Нащо літа молодії,

Веселі дівочі?

Літа мої молодії

Марно пропадають,

Очі плачуть, чорні брови

Од вітру линяють.

Серце в’яне, співаючи,

Мов пташка без волі…

Нащо ж мені краса моя?

Коли нема долі?..

Тяжко мені сиротою

На сім світі жити:

Свої люде – мов чужії,

Ні з ким говорити.

Нема кому розпитати,

Чого плачуть очі,

Нема кому розказати,

чого серце хоче,

чого серце, мов голубка,

День і ніч воркує;

Ніхто його не знає, не чує.

Чужі люди не спитають,

- Та й нащо питати?

Нехай плаче сиротина,

Нехай літа тратить…

Плач же, серце, плачте очі,

Поки не заснули.

Голосніше, жалібніше,

Щоб вітри почули,

Щоб понесли буйнесенькі

За синєє море

Чорнявому, зрадливому

На лютеє горе!

Українська красуня з середини авансцени звертається до Кобзаря з словами:

Красуня. "Рідний і близький всім нам, Кобзарю! Велика дяка Тобі за те, що так тонко Ти відчув своїм генієм найдрібнійші тайни і мрії складного дівочого серця і, як добрий батько, болів своєю м’якою поетичною душею за нашу дівочу долю, красу і молодість!

Прийми ж нині низенький поклон від щирого українського дівочого серця!..»

(Українка-красуня низько кланяється Кобзареві).

Сценка . Звучить мелодія пісні "По діброві вітер віє".  На сцені, під тополею, сидять два хлопчики-пастушки.

Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий...

Хлопчик: А вівці?

Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний...

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається... А спали ми під відкритим небом, на подвір'ї, а над ними роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка... (Плаче).

 Звучить пісня «Садок вишневий коло хати»

Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє...

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.

Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу! (Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає).

Ведучий   Важке дитинство провів малий Шевченко у наймах, то пас чужу худобу, то прцював у дяка.

Ведуча: Хлопчик ріс мовчазний, завжди чомусь замислений. Ніколи не тримався хати, а все тинявся десь по бур’янах, за що прозвали в сім`ї «малим приблудою». 

Ведучий:  Ріс Тарас розумною, допитливою дитиною, хотів усе знати. Наслухавшись розповідей про те, що залізні стопи підпирають небо, він загорівся бажанням подивитися на них і пішов шукати. Але зустрілися добрі люди і повернули малого додому.

Ведуча: Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка «в науку». Дивна це була наука. П’яниця – дяк навчав дітей по церковних книгах. За найменшу провину карав своїх учнів різками. Будучи уже відомим поетом, Т.Шевченко згадував ту школу,куди привела його кріпацька доля. 

Тарасик: Ти взяла мене маленького за руку 

І хлопця в школу повела 

До п’яного дяка в науку. 

«Учись, серденько, і колись 

З нас будуть люди»,- 

ти казала. 

 Сценка ІV

Тарас. Добре, що в мене залишилась вільна хвилина, помалювати можна, поки дяка немає вдома. (Ставить свічку, дістє книжечку і змальовує ікону. Зненацька заходить дяк).

Дяк. А що це ти хлопче робиш? Свічки він спалює. До малювання, бач, його тягне! Я тебе ось помалюю! (Вириває олівець, ламає його, рве аркуш паперу, б′є Тараса нагайкою). Я тебе помалюю! Ти в мене потанцюєш! (Тарас втікає, дяк женеться за ним).

 Ведучий  Багато знущань довелось зазнати хлопцеві у поміщика Енгельгардта. Але ні погрози поміщика, ні різки конюхів, що шмагали його за наказом Енгельгардта, - ніщо не могло зломити непокірну вдачу молодого Тараса.

Ведучий

 Служив він козачком у пана,

Панам палати малював,

Але прийшла година світла,

Тарас нарешті вільним став!

Навчався він у Петербурзі,

Художником вже справжнім став,

Та не забув про Україну,

Вірші про неї все писав.

Наперекір всім заборонам

Про неї думав все життя,

І мріяв про її щасливе,

Прекрасне вільне майбуття.

  Звучить пісня «По діброві вітер віє».

Ведуча: Тарас наймитує в школі, а потім наймається пасти громадську череду. Мине 20 років, і він з болем буде згадувати своє дитинство у вірші «Мені тринадцятий минало». 

Читання вірша «Мені тринадцятий минало». 

Ведучий: Коли Тарасу було вже чотирнадцять років і його зробили козачком Енгельгардта. В той час молодий Шевченко вперше закохався в дівчину Оксану.

  Виходить Тарас і Оксана.

Оксана:Чом же плачеш ти? Ох, дурненький Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть найкраще від усіх ти читаєш, найкраще за всіх ти співаєш, ще й, кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж? 

Тарас:Еге ж, малярем. 

Оксана:І ти розмалюєш нашу хату. 

Тарас: Еге ж. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий – вони ж пити хочуть! 

 Тарас сходить, Оксана читає вірш.

Оксана: Ми вкупочці колись росли, 

Маленькими собі любились. 

А матері на нас дивились 

Та говорили, що колись 

Одружимо їх. Не вгадали. 

Старі зарані повмирали, 

А ми малими розійшлись 

Та вже й не сходились ніколи. 

Ведуча: Незважаючи на те, що народився поет в бідній кріпацькій сім´ї і дитинство його було тяжким і безрадісним, малий Тарас ріс допитливим і розумним хлопчиком. 

Ведучий.  Змалку в малої дитини прокинувся талант художника. Це було незвичайне дитяче захоплення. Вугіллям, крейдою чи олівцем він малював скрізь, де тільки міг: на стінах, дверях, папері. Ходив від села до села в пошуках учителя. Але важке було то навчання. Дяки-вчителі примушували носити воду, рубати дрова, робити все що завгодно, але не малювати. Так сталося , що пан Енгельгард все ж таки відсилає Шевченка на навчання до Петербурга.

 Учень : Застав при малюванні раз

В саду його Сошенко,

Поміг, щоб вільним став Тарас,

Щоб вчитись став Шевченко.

  Учень : Його пізнали малярі,

Хвалили вдале діло.

Але злякалися царі:

Він вірші пише сміло!

  Учень:  Бо в віршах тих розповідав,

Як добре вільним бути,

Яка невільникам біда,

Як гнобить ворог лютий.

 Учень:  Які степи, який Дніпр

І українські люди.

Як переможе ще добро

І весело всім буде.

Звучить мелодія пісні "Думи мої...". 

Ведуча.  На засланні поет дуже страждав, бо хотів жити на Україні. Кліматичні умови теж не підходили для організму, тому він часто хворів. На землі тій, на півострові Мангишлак, важко було щось зростити. Але Шевченко заклав там сад, який згодом було оголошено Заповідником Шевченка.

Ведучий. Десять довгих років життя поета забрала солдатчина, обшуки, знущання. А найголовніше - заборона писати й малювати - те, заради чого жив поет.

Учень 4

Забрали олівця. Папір забрали.

Здається, уже гірше не бува.

Краще б на горло ви мене скарали!

А ви ж у мене вкрали всі слова...

Учень 5

.. .Мовчати...Ні!...Це не моя стихія;

Боротись - так боротись. До кінця!

Терпіти буду. А мовчать - не вмію...

О, дайте хоч огризок олівця!

 Ведучий: І знову довга розлука з рідним краєм… Але поет не просить помилування, з-під його пера з’являються рядки: «Караюсь, мучуся, але не каюсь…». Він пише і малює, незважаючи на «височайшу» заборону. 

О думи мої! О славо злая! 

За тебе марно я в чужому краю 

Караюсь, мучуся, … але не каюсь! 

Ведуча: Незважаючи на тяжку долю, на усе те страшне, що довелося поетові побачити і пережити, ніколи Шевченка не залишала надія на краще. 

Ведучий 2: Увібравши в себе душу народу, він підніс його духовну велич і красу на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. Тарас Шевченко звеличив Україну, звеличив весь український народ. Давайте ж сьогодні торкнемося серцем Шевченківських творів. Проймемося їхнім духом, тим самим зможемо виконати поетові заповіти:

Учень 7:    Схаменіться,…

                        Подивіться на рай тихий,

                        На свою країну,

                        Полюбіте  щирим серцем

                        Велику руїну,

                        Розкуйтеся, братайтеся!

                        У чужому краю

                        Не шукайте, не питайте

                        Того, що немає

                        І на небі, а не тілько

                        На чужому полі.

                        В своїй хаті своя й правда,

                        І сила, і воля.

Учень 8:        Учітесь, читайте,

                        І чужому научайтесь,

                        Й свого не цурайтесь,

                        Бо хто матір забуває,

                        Того Бог карає,

                        Того діти цураються,

                        В хату не пускають.

                        Чужі люди проганяють,

                         І немає злому

                         На всій землі безконечній

                         Веселого дому.

Учень 9:        Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, -

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Учень 10:      І мене в сім’ї великій,

                        В сім’ї вольній, новій,

                        Не забудьте пам’янути

                        Незлим тихим словом.

Ведуча: 9 березня 1861 року Тарасу Григоровичу виповнилося 47 років. Надійшло багато вітальних телеграм до поета, який лежав тяжко хворий, прийшли друзі. А 10 березня перестало битися серце Великого Кобзаря. Тіло було перевезено в Канів і поховано на Чернечій горі. Так заповідав великий поет. 

Ведуча: В день народження Т. Шевченка дорослі і діти йдуть до його пам’ятника, щоб поставити свічку, покласти квіти, почитати його вірші, поспівати пісні і цим висловити свою шану Великому Кобзареві. 

Ведучий 1: “Незлим тихим словом” згадуємо ми свого пророка, який залишив нам прекрасні твори. А що ж залишимо своїм нащадкам ми?

Учень :   Залишим у спадок новим поколінням

                        Свої ідеали й свої устремління,

                        Могутню Вкраїну, в якій наша сила,

                        І геній Шевченка як нації крила.

Учень :   Залишим і те, що душею народу

                        Зовуть недаремно від роду до роду,

                        Як вищу красу і життєву основу,

                        Залишимо Слово, Ім’я своє, Мову.

Учень:  Замовкло серце Кобзаря

У чужині холодній,

Та слово ясне, мов зоря,

Нам світить до сьогодні.

Учень: Сповнить Тараса заповіт

Ніхто з нас не забуде,

І хоч минула сотня літ,

Він завжди з нами буде.

Учень: Він перший за свою любов

Тяжкі дістав кайдани,

Але до скону їй служив

Без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла

Його любов і сила,

Того великого вогню

І смерть не погасила.

Ведуча 1. Ми не забули тебе, Тарасе,

Черпаєм правду в твоєму слові

І збережем ми для внуків наших

Вкраїнську пісню, вкраїнську мову.

Ведуча 2. Не раз стинались ми з ворогами,

До долу гнулись криваві рани,

І всім здавалось, ми вже не встанем,

Та воскресали, бо був ти з нами.

Ведуча 1. Шевченко — це наша душа, наша мудрість, наша сила. Які б нещасті і муки не випадали на долю нашого народу, він вистоїть, якщо з ним буде Шевченко, його слово. Він завжди підтримував і підтримуватие нас, додаватиме снаги. Тож нехай «Заповіт» Великого Кобзаря стане заповітом для нас у спразі збереження мови народу, звичаїв, пісень. Нехай вогонь його душі запалить у ваших серцях іскру Віри, Надії, Любові до рідної землі, свого народу.

 

Ведучий 2.Сьогодні до нього, нашого Пророка, звертаємо свої погляди... З його ідеалами, помислами звіряємо свої кроки в утвердженні української держави. Віримо, що здійсняться пророчі Тарасові слова:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

Виконується «Заповіт».

На сцену виходять всі учасники, беруться за руки. 

Ведучий: Давайте всі візьмемося за руки, піднесемо з’єднані руки вгору і скажемо: «Гуртом ми сильні і безпечні!» 

Ведуча: Ми, захисники заповіту Шевченка, завжди будемо пам’ятати його заклик: «Борітеся!» А тому разом відповідаємо (всі): «Поборемо, нам Бог помагає!» 

Звучить пісня «Боже, Україну збережи».