Уроки рідного краю

Літературна вітальня

Цвісти, горіти й проминати, лишити все, йдучи в незнане

(Штрихи до літературного портрета Богдана – Ігоря Антонича)

Мета: ознайомити учнів із біографічними відомостями Богдана – Ігоря Антонича, розкрити багатогранність поетичного таланту митця, обґрунтувати значення творів поета для розвитку української поезії; розвивати усне мовлення школярів, пам'ять, збагачувати словниковий запас; виховувати в учнів працелюбність, любов дорідного краю,  відчуття краси художнього слова, високі морально – етичні риси простої людини, патріотизм.

 Обладнання: портрет Б. – І. Антонича, фотографії  батьків поета; виставка перекладів творів Антонича іноземними мовами та критичних праць сучасних літературознавців про нього.

Записи на дошці:

Хто не знає свого минулого,

той не вартий свого майбутнього.

                                                                                      М.Рильський

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Богдан-Ігор Антонич

Все моє життя – одне змагання,

за гармонію людини й Бога.

Богдан-Ігор Антонич

                           

Учитель: Рідний край! Дорога серцю земля батьків і прадідів наших.

Оспівані в піснях народних безмежні степи, зелені ліси й долини, високі блакитні небеса! Хіба є що на світі краще за це миле серцю довкілля, хіба є що на світі дорожче за Вітчизну? Рідний дім, дорога батьківська хата, гостинна, ласкава оселя. Які близькі й знайомі нам ці слова! Вони входять в нашу свідомість разом з материнською колисковою піснею. Тут ти народився, вперше побачив світ, уперше ступив крок. А потім ти вийшов за поріг! Перед тобою відкрився чарівний світ. Коло вікна ростуть, цвітуть вогнисто мальви, соняшник, вишня.

А над хатою синіє високе, безкрає, бездонне небо… Простяглася розгонисто вулиця в шумливих яворах і тополях. Вже веде до школи…

Ширшає, розсувається загадковий мінливий світ. І ти починаєш розуміти, що то — твоя Батьківщина, що звідти, від батьківського порога, від материної пісні, вона бере свій початок.

Тут сиве небо й сиві очі
у затурбованих людей.
Сльота дуднить і шиби мочить,
розмови стишені веде.
Під сивим небом розстелилась
земля вівса та ялівцю.
Скорбота мохом оповила
задуману країну цю.
Як символ злиднів, виростає
голодне зілля — лобода.
Відвічне небо і безкрає,
Відвічна лемківська нужда.

З далекої Лемківщини, з краю з прадавньою історією забили джерела самобутнього обдарування — Богдана-Ігоря Антонича.

«Хто був геніальним бодай один день, той має право на безсмертя. Таке право має Антонич, бо йому вистачило часу , щоб реалізувати свої велетенські творчі сили», - відгукувався Дмитро Павличко.

Ведучий 1: Шановні гості! Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого й цінного, сильного й ласкавого, доброго й щирого слова. Поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини.

(Вчитель запалює свічку).

Ведучий 2: Скільки ж їх було — молодих і талановитих поетів, яким би ще жити й творити, писати вірші на радість людям, але яких Бог забрав до себе рано, дуже рано.

Ведучий 1:    Отак і Богдан-Ігор Антонич (1907—1936)... Дві цифри і рисочка між ними — це життя, сповнене надій і поезії, але ж таке коротке. Він багато не встиг, не написав того, що збирався написати, його ім'я  після смерті було забуте на довгі роки.

І все ж таки справжня Поезія, незважаючи на будь-які перепони, знайде шлях до читача.

Читець:

Крутиться світ весняний і зелений.

     Ясень співає, і серце співа.

                         Пісня натхненним кружля веретеном,

           На веретені срібляться слова.

Ведучий 2: Богдан-Ігор Антонич – видатний український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець. Поезія ввійшла в його душу, мабуть, від самого народження. Все своє життя він працював над словом. З великою майстерністю відтворював Антонич у своїх поезіях звуки, тони, барви, кольори світу.

Ведучий 1:  Антонич був поетом і жив колись у Львові... Його життя було коротке і високе, як міст над вузенькою штольнею гірської безодні. Хмари сумніву і зневіри сповивали його не раз, але не завадили сміливим думкам філософа і поета переходити по ньому, дивитися з нього наокіл і шукати зором днища світу.

Ведучий 1:  Богдан-Ігор Антонич протягом всього життя мав у своєму серці почуття високого патріотизму: «Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави, чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її поезію».

Читець:

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з Євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

Ведучий 1:  Поетичною спадщиною Богдан-Ігор Антонич увійшов не тільки в українську, а й світову лірику.

Читець:

Щастя
З усіх людей найбільше я щасливий,
будую білий калиновий міст,
мій дім скляний не з казки, лиш
правдивий.
Великої моєї філософії
такий безглуздий зміст.

Не заплачу стражданню й горю мита,
люблю ризк, небезпеку, сум’яття.
Я є рушниця, радістю набита,
якою вистрілю на честь життя.

Читець:

Прелюдія

Такі бувають часом дивні хвилі,
що, сам не знаєш звідкілля, чому,
приходять в ніч, від померків німу,
чи в день, як сонце стане в повній силі.

Далеко бачиш – в незчисленні милі,
віддихаєш, дереш на шмаття тьму
і чуєш давню радість, ту саму,
яку в щоденщини згубив ти пилі.

Горбами та низами йдуть дороги,
схвильована морських поверхня грив –
це крізь життя змагання шлях пологий.

Хоча б чоло батіг невдач порив,
не жаль, бо ступенем до перемоги
стає нам кожний, хоч невдалий, зрив.

Читець:

Пісня про вічну молодість
Запрягти до саней чотири чалі коні
і вчвал, і вчвал!
Заіржуть баскі бігуни на реміннім припоні
від скал, від скал.

Труснути батогом на вітер буйний
і вдаль, і вдаль!
Наші очі далеччю гартуймо,
а серце куймо
на сталь, на сталь.

Снігів завмерлу тишу розпороти:
нема турбот!
І сонцю ми поженемо навпроти,
бадьорі, радісні,
в галоп, в галоп.

Розпускають коні сиві гриви
пара з уст, мов дим.
З рвучким вітром буйногривим!
Бути вічно юним,
вічно молодим!

Ведучий 1:  Драматично склалася творча доля поета Богдана Ігоря Антонича. Здобувши за життя славу одного з найкращих поетів на західноукраїнських землях, викликавши багато суперечок своєю творчістю, він після смерті випав, по суті, з історії української поезії надовго.

Ведучий 2: Невже справді мало статися так, як пророкував собі поет в одному з віршів.

Читець:

А ти, як завжди, сам в пустелі світу лютій,

Й оцінять марно, скупо, точно і тверезо.

А ти, як завжди, будеш сам під сонця гострим лезом,

Й складуть надгробний напис: жив і вмер забутий.

Ведучий 1: Як же сталося, що творчість поета, яка могла б збагатити будь-яку літературу, залишалася невідомою довгі десятиліття?

Ведучий 2: Причиною тому були складні історичні обставини, в яких довелося жити нашому народові. Антонич не приєднався до жодного з політичних таборів тогочасної інтелігенції, він хотів бути політично нейтральним, позапартійним. А в ті роки такий політичний нейтралітет розцінювався як антикомуністична тенденція.

Ведучий 1: Відроджувати ім'я Антонича розпочали у 60-х роках ХХ століття учасники Клубу творчої молоді «Пролісок» у Львові. Вони влаштовували різні вечори. Одним із перших був вечір поезії Богдана-Ігоря Антонича (1964 р.). Сценарій вечора написала Ірина Калинець. Зала була заповнена.

Ведучий 2: За свідченням Ігоря Калинця, хтось на цьому вечорі сказав, що знає номер поля поховання на Янівському цвинтарі, де є могила Антонича. Номер, як потім виявилося, був правильний. На тому вечорі учасники «Проліска» вирішили піти на Янівський цвинтар і розшукати могилу Антонича. Від могили залишилося заглиблення, засипане листям, і виросло високе дерево.

Ведучий 1: За свідченням Ігоря Калинця, наступного дня він виготовив табличку, зробив напис, поїхав на цвинтар, знайшов на цвинтарному звалищі менш-більш добрий дерев'яний хрест, прибив ту табличку, де було написано «Богдан-Ігор Антонич» і роки, і той хрест поставив. На сьогоднішній день на могилі Антонича знаходиться пам'ятник авторства Теодозії Бриж.

Ведучий 2: А учасники групи «Євшан-зілля», яка була створена у 1987 році, знайшли будинок, в якому проживав поет у Львові. Тепер це на Городоцькій,50.

Ведучий 1: Згодом заснували премію ім. Б.-І. Антонича «Привітання життя», що існує понині. Ця назва взята з однойменного вірша поета.

Читець:

Вітай життя! Що біль даєш, і щастя, і красу,

і сум, і горе. В мені юний пал не вмер ще.

Вітай життя! І на привіт тобі я понесу

м'яке та в панцир крицевий закуте серце.

Ведучий 2: Перш, ніж перейти до біографії поета, послухаємо його автобіографію.

Читець:

Автобіографія (Б.-І. Антонич)

В горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу,

тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені

і піднеслася голова й слова прийшли до уст зелені.

Тепер - де б я не був і коли-небудь,

я все - п'яний дітвак із сонцем у кишені.

А як зійшов із гір до гамірливих міст,

у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив,

глядів спокійно на хвиль противних гурагани.

Мої пісні - над рікою часу калиновий міст,

я - закоханий в житті поганин.

Ведучий 1: Він прожив всього – на – всього 28 років, і приблизно стільки ж часу його творчість залишалася в зоні мовчання. Порівняно пізно він став відомий і широкому читацькому загалу. Тож давайте пильніше придивимося до життя і творчості поета, славіста, скрипаля Б. – І. Антонича.

Ведучий 2: Життєпис Антонича можна укласти в кілька речень.

Учень: З дитинства він був тихим і скромним. Добре малював, мав досконалий слух, пам'ять і небувалий хист до літератури, не любив вириватися вперед.

Учениця: Невеликий на зріст, білявий, з коротко стриженим волоссям, з добродушною і вибачливою усмішкою, в окулярах, він швидше нагадував сільського вчителя, ніж поета, і глибоко інтелігентну людину.

Ведучий 1: Богдан-Ігор Антонич — яскрава, оригінальна мистецька постать в українській літературі, поет-новатор, чия творча доля переконливо засвідчує: великий талант, за словами Дмитра Павличка, «обов'язково пробивається крізь тернові хащі ідейних манівців і хитань на шлях передових думок свого часу, шлях, поєднуючий серце художника і серце його народу».

Ведучий 2: Він себе називав малим хрущем на дереві нашої національної поезії, яке вросло глибоко в шевченківську традицію. Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Ведучий 1: Дивний вірш про своє життя на шевченківських вишнях Антонич трактував сам як твір, що «висловлює зв’язок поета з традицією нашої національної поезії, а зокрема шевченківською. І в цій традиції,- писав про себе Антонич,- поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, начеб сягав корінням ще шевченківських часів».

Читець:

                                                                Шевченко

Це ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,
ми виросли у спадщині твоїй, як в сяйві сонця листя,
у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.
Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,
бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя
печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі.

Ведучий 2: Ми берем його книжки і відкриваємо їх достоту, як вікна у п’янливе повітря Лемківщини, у зорі, що «лопочуть на тополях», у сонце, яке «воли рогами колють», у світ, що живе і розвивається за законами дивовижно точних і завжди нових Антоничевих метафор. Якщо Антонич не міг догледіти очима майбутнього, то вітер століть він чув і не помилився в його охарактеризуванні.

Читець:                     

Вітер століть

І вітер віє від століть,
крилатий, вільний і неспинний,
і вчить свободи, туги вчить
за чимсь незнаним і нестримним.

Ведучий 1: З вітром століть приходимо до поета і беремо його у вітер століть. Пройде небагато часу, і в мисль про українську поезію увійде ім’я «закоханого в житті поганина». Краща і більша частина його творчості буде засвоєна його батьківщиною, тією «вічною землею, куди ведуть усі стежки і всі дороги».

Ведучий 2: У храмі його творчості стоятимуть, напевно, і наші правнуки, здивовані і освітлені золотою смальтою його краєвидів, і будуть вони разом з поетом співати хвалу сонцеві, життю, людині.

Ведучий 1: Антонич приходив до читача нелегко.

Антонич Б. – І: Народився я на Лемківщині 5 жовтня 1909 року у день святих Аполонія і Симона  в селі Новиця Горлицького повіту (тепер Польща) і був єдиною дитиною в сім’ї. Батько, сільський священик Василь Кіт, незадовго до мого народження змінив прізвище на більш поважне — Антонич. Був хворобливим хлопчиком, тому початкову освіту здобував удома з приватною вчителькою. Моєю нянею була проста сільська дівчина з поетичною уявою. Вона знала напам’ять багато віршів і часто їх розказувала вголос, а я слухав і запам’ятовував. А іноді й сам починав говорити віршами, та коли няня кликала маму послухати, то завжди соромився, опускав голову і замовкав.

Учень: Антонич…Про нього відомо майже все і разом з тим- нічого.Його вірші прозорі і загадкові в той сам час. Вони позначені родикою оригінальності, яку годі повторити, хіба що успадкувати. Його вірші подібні на сни – густі й відверті.

Учень: Антонич…Він же хрущ, він же лис, він же звіря сумне і кучеряве. Його було багато. Він був і залишався один такий. Короткозорий з дитинства, він розвинув у собі гострий внутрішній зір. Дар того уважного життя, про який співається у літургії. Та й сам він – чи не останній у нашій літературі – поет – співець.

Учень: Він мав таку потребу: дивитись і бачити. Знав, що давні греки, зважаючи на палюче сонце, вкривали сніжно – білий мармур своїх божниць малюнками і різьбою, щоби не осліпнути.

Учень: Так рятувався й Антонич, потерпаючи під палючим сонцем поезії і над білим аркушем паперу.

Антонич Б. – І: Пятирічним мусив разом з батьками втікати з рідної сторони, яка стала тереном війни дій Першої свіитової війни. Опинився у Відні – культурній і адміністративній столиці Австро – Угорщини. Це було найбільше місто, яке мені довелось побачити за життя. Відень справив на мене гнітюче враження, був чужим і ворожим. Перебував тут 4 роки.

1919 року разом з мамою переїхав на Пряшівщину( батька польська влада заарештувала) до материного батька Волошиновича, якого невдовзі було скарано на смерть за домагання прав для Галицької Лемківщини.

По війні повернувся на батьківщину, в село Новицю. Через хворобу не  пішов до школи, початкову освіту здобув вдома, мав гарних репетиторів, котрі дали мені гідні знання.

Учень: Хто знає, можливо, доля біженців залишила маленькому Богданові назавжди ту самотність, про яку згадує його гімназіальний учитель Лев Гец: «В класі Антонич нічим спеціально не відрізнявся, але не був таким веселим, як його товариші».

Антонич Б. – І: В 11 років мене відали до Сяноцькій гімназії.  Це був єдиний заклад на всю Лемківщину, де, крім польської, грецької та латинської мов, вивчали ще й українську, або «руську», як її тоді називали. Української мови було дві години на тиждень, тому про її досконале знання годі було й думати. Не зважаючи  на зверхність однокласників – поляків, мені пощастило з учителем української мови. Вчитель Володимир Чайківський запрошував учнів до себе додому, спілкувався з ними, проводив удома мовний гурток, дозволяв користуватися власною бібліотекою. Майже все з цієї бібліотеки я перечитав. Своєму вчителеві  довірив свої перші вірші.

Учень: Вчився хлопець добре. Учителі гімназії ставили його в приклад іншим. Одного разу на лекції у сьомому класі професор латини глузував з якогось учня: «Може, позвати маленького Антонича, щоб тобі підказав?». На уроках хлопець ніколи не піднімав руки. Він більше любив слухати і мовчати. Коли професор запитував щось в учнів — підводилось море рук, але руки Антонича ніколи не було. І якщо ніхто не міг дати задовільної відповіді на поставлене запитання, то останнім запитували Богдана. Він піднімався і відповідав завжди правильно.

Учень: Уже в гімназії майбутній поет виявляв всебічні інтереси: поезія, спорт, малярство, техніка, медицина, музика. Непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах .Виступав на шкільних концертах і навіть сам компонував мелодії. Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.

Учень: У своїх спогадах тодішні гімназисти відзначають дві риси характеру Антонича — прискіпливу допитливість і замкнутість, задуманість. Ніколи його не бачили веселим, здебільшого був сумний, «з нахилом до меланхолії». Юнак створив собі інший світ, у який нікого не впускав. Його постійним «другом» став старий, запорошений з віршами зшиток, з яким і ділився Богдан своїми потайними думами. На жаль, серед паперів поета цей зшиток не вдалося відшукати.

Учень: Два останні роки в гімназії Антонича вчив Лев Гец, згодом відомий український художник. Він мав на Антонича глибокий вплив. Уже навчаючись в університеті і по закінченні його , Б. – І. Антонич надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо.

Учень: Після восьми років навчання в гімназії , яку  закінчив блискуче, Антонич 1928 року  вступає до Львівського університету на гуманітарний факультет. Лемківський діалект, який часто видавав хлопця, проблема з наголосами, вживання полонізмів зробили його ще більше замкнутим. Особливо ніяково почував він себе в товаристві, часто мовчав, хоч умів дуже цікаво оповідати. Антонич, котрий українську мову знав в основному з книжок, взявся за її студіювання. Архівні папери поета свідчать, що він багато працював зі словниками, виписував синонімічні ряди з творів українських письменників, розставляв наголоси у словах. Невдовзі копітка робота над словом дала плідні результати — знанням української мови він перевершив навіть друзів-галичан. У мовленні, як і в житті, був педагогом…

Учень: Ще в студентські роки, у 1931 році, Антонич видав першу поетичну збірку «Привітання життя», а поява другої — «Три перстені» (1934) — збіглася із закінченням навчання в університеті. Відтоді Антонич зайнявся журналістською й літературною працею; певний час він редагує молодіжний журнал «Дажбог», живучи від одного гонорару до другого. Багато працює над собою, пройшовши за короткий час значну творчу еволюцію.

Учень: Антонич же другої половини 30-х років — це вже цілком сформований неповторний співець одвічного єднання людини і природи, їх глибинних зв’язків. Він пропонує нам читати велику книгу природи, бо саме в ній можна віднайти підказку загадки нашого буття.

Учень: Одна за одною виходять його збірки («Книга Лева» (1936), «Зелена Євангелія», «Ротації», що побачили світ вже після смерті поета (1938)). Сім років праці, п’ять поетичних збірок висунули Антонича на місце, якому міг би позаздрити не один з довговічних поетів.

Учень: Після закінчення вищої школи Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої і жив. Розповідають, що він побоювався вчителювання. Говорив: «Як піду на практику, а потім на посаду, то вже нічого не напишу». Він знав, що польські власті все робили, щоб перетворити життя українського вчителя на суще пекло. Ще в університеті він наткнувся на болючу несправедливість: його за рекомендацією професора Гертнера мали послати вчитися до Болгарії (Антонич-студент спеціалізувався у славістиці). Одначе керівники університету пошкодували державних коштів для цієї мети лише тому, що він українець.

Учень: У кожної людини буває такий день, коли вперше радієш сонцю, коли вперше деревами тішишся, збагнувши, що вони гарні, коли тихі радощі, збуджені в душі красою листка чи пелюстки, вперше переходять у здивування — в таке почуття, яке за браком точнішого слова назвати можна щастям. Такі дні, здається, більшість людей переживає в дитинстві. До таких днів ми повертаємося спогадами. І нема на світі зеленішої левади, як та, через яку біліла твоя перша стежка до школи, і деревини кращої немає, як та, в якій ти вперше впізнав живе єство, і сонця ласкавішого нема, як те, яке хотів би підняти, немов блискучий таріль, із голубого дна калабані. У сфері таких почуттів живе Антонич… Біографічне і героїчне «Я», що звикло бути центром уваги в ліричному жанрі, цілком розпливається тут у малюнках карпатської природи і лемківського села. І ніби від того, що це «Я» все-таки хоче дати нам знати себе, малюнки ці дають незвичайну пластичність і вражають, як щирий голос дитини, здивованої світом і не зіпсованої жодними чужими уявленнями про світ…

Учень: Рано обірвалося життя поета. Операція на апендицит, запалення легенів, висока температура — і слабке серце не витримало. Прожив Антонич лише двадцять вісім років, здобувши славу відомого поета ще за життя. Та доля розпорядилася так, що він надовго був викреслений з історії української поезії. Сьогодні Антонич належить до тих, хто повертається із забуття в безсмертя.

 Читець:  

І знаю тільки те,

що треба пісню, наче тінь, нести з собою,

що треба йти, невпинно йти

назустріч мертвій тиші

за зовом вітру - за зовом ночі,

аж попіл сну засипле очі.

Учень: Розгорнуту характеристику творчості Антонича знаходимо в одній із статей Степана Тудора, де автор називає поета співцем, «що носив монети зір, як хлоп'я гудзики в кишенях, і купував за них ночами хвилини натхнення... що в білих рукавичках, з квітами на чорному костюмі відійшов, не закінчивши своїх поем, іншим щасливцям залишивши світ - і кучері, і квіт папороті, що надів перстень смерті й відійшов, щоб довести незнищенність матерії...»

Учень: У Богдана-Ігоря Антонича вся природа живе, рухається, мислить. Послухайте  опис дитячих вражень з його повісті «На другому березі» - і все стане зрозумілим:

Читець:  «Діти в лісі... Груди ширшають від розгону й вітру. Груди налиті криком молодості... Тіло пливе в повітрі, мов плесо ріки... І серце тріпочеться... Дерева кружляють. Довкола, довкола, довкола... Ха, ха, ха... Дерева танцюють. Дуб із березою... Квіти підплигують, наче метелики. Червоні, рожеві, жовті, білі, блакитні, сині. Завія квіток. Дощ, листя. Зелено, зелено... Зелений дощ. Цяпає за комір. Ні, ні, це не падає листя. Це я падаю... Ноги над головою... Копнути сонце, наче м'яч. Хі, хі, хі... Які дерева смішні. Ходять догори верхами...»

Учень: У поета ранок може шугнути з води, мов циганя, сонце скочити з трави сполоханим лошам, а місяць - відчинити брами ночі...

Учень: У нього навіть здивований ранок спирається на селянський пліт, аби глянути на чудодійство сходу сонця.

Учень: У Антонича і природа, і людина розсміяні і розспівані, «ріка сміється з дном співучим», «співає день, співають клени», співає скриня, сміється сніг, ріка і навіть змія в руках хлопчини.

Учень: Поет настільки органічно злитий з природою, що відірвати його від неї просто неможливо. В тому легко переконаємося хоч би з «Черемхового вірша» та з вірша «Вишні»:

Читець:

Вже ніч, нагріта п'яним квіттям,

димиться в черемховій млі,

і букви, наче зорі, світять

в розкритій книжці на столі.

Стіл обростає буйним листям,

і разом з кріслом я вже кущ.

З черемх читаю - з книг столистих -

рослинну мудрість вічних пущ.

Учень: В поезії Богдана - Ігоря Антонича присутня також і молитва:

Читець:

Боже, чи Ти знаєш, як нам віри треба -

більше, як насущного, черствого хліба,

чи Ти знаєш нашу тугу ввиш, до неба,

як тяжить щоденщини колиба.

Як треба усміху Твойого,

як радості серцям,

як оборони від усього злого,

як сонячної віри треба нам...

(«Litania / Молитва»)

Учень: А які чудові, колоритні у Антонича вірші, присвячені Різдву Ісуса Христа. Поет у своїй уяві переніс народження Сина Божого на Лемківщину. Ось послухайте!

Читець:

Різдво

Народився Бог на санях

в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії

місяць - золотий горіх.

ДЕКЛАМАТОР:

Коляда

Тешуть теслі з срібла сани,

стелиться сніжиста путь.

На тих санях в синь незнану

Дитя Боже повезуть...

Ходить сонце у крисані,

спить слов'янськеє Дитя.

Їдуть сани, плаче Пані,

снігом стелиться життя.

Учень: Поезія Антонича полонила читача, особливо молодь Львова. Його вірші вчили напам'ять, а деякі співали їх на мотиви народних пісень.

Ведучий1: Антонич настільки оригінальний поет, що порівнювати його творчість із чиєюсь просто якось не випадає. Хоча можемо собі дозволити одне зауваження , підказане нам самим Антоничем. Він вважав своїм учителем родоначальника нової американської поезії  - Уолта Уїтмена.

Читець:

Росте  Антонич  і  росте  трава,  
і  зеленіють  кучеряві  вільхи,  
Ой,  нахилися,  нахилися  тільки,  
почуєш  найтайніші  з  всіх  слова.  

Дощем  квітневим,  весно,  не  тривож!
Хто  стовк,  мов  дзбан  скляний,  блакитне  небо,
хто  сипле  листя  —  кусні  скла  на  тебе?
У  решето  ловити  хочеш  дощ?

З  всіх  найдивніша  мова  гайова:
в  рушницю  ночі  вклав  хтось  зорі-кулі,
на  вільхах  місяць  розклюють  зозулі,
росте  Антонич  і  росте  трава.

Антонич Б- І.: «Тобі хвала, Уолте Уїтмене, що навчив мене молитися стеблинам трави. У корчмі «Під романтичним місяцем», п’ючи палючу і похмільну горілку мистецтва, разом із тобою звеличую найпотаємніше і найдивніше явище – факт життя, факт існування».

Ведучий 2: Якихось сім-вісім років тривало активне творче життя Богдана-Ігоря Антонича, але за цей короткий час він пройшов шлях, що вимірюється десятиліттями, бо його образи, мотиви, ідеї і сьогодні чарують читача.

Ведучий 1: Поет відійшов, поселився у свій дім «за третьою зорею», але залишилися на землі його твори, яким судилося жити довше, ніж їхньому авторові.

Ведучий 2: Ми починали нашу розповідь про поета сумним побоюванням, важким пророцтвом автор: чи, оцінивши його творчість  «скупо та тверезо», не складуть йому епітафії « жив і вмер забутий»?

Ведучий 1: Цього не сталось.

Ведучий 2: Сповнюється інше передбачення, світле сподівання поета, висловлене в «Елегії про перстень молодості».

Ведучий1: Спочине серце під крилатим кленом,

Порине в море трав зелене,

І тільки пісня, вільна, спіла,

Жива, нестримна, горда, сміла,

Ітиме далі вже без мене.

Список літератури

1.      Антонич Б.-І. Перстені молодості: До тридцятиліття від смерті поета(1909 – 1937)/ Упорядник М. Неверлі.- Пряшів, 1966.- 380с.

2.       Весни розспіваної князь: Слово про Антонича/ Упорядник М.Ільницький, Р. Лубківський, - Львів: Каменяр, 1989. – 430с.

3.      Антонич Б.-І. Повне зібрання творів/ Упорядкування і коментарі Д. Ільницького.- Львів: Літопис, 2009. – 968с.

4.      Калинець І. Знане і незнане про Антонича: матеріяли до біографії Богдана – Ігоря Антонича. – Львів: Друкарські куншти, 2011. – 276с. +48с. ілюстр.

Тема уроку: Суворий викривач соціальної несправедливості

(Життєвий та творчий шлях Івана Вишенського)

   Мета уроку: ознайомити учнів з І. Вишенським як мислителем, богословом та полемістом, розвивати вміння давати оцінку його вчинкам, переконанням; розвивати культуру мовлення, увагу, спостережливість, уміння працювати в групах, вести діалог, дискусію, у полеміці доводити власну думку, аналізувати й узагальнювати історичні факти; виховувати повагу до історичного минулого України, патріотизм, толерантність.

   Обладнання уроку: Презентація «І. Вишенський», портрет письменника, виставка творів І. Вишенського, висловлювання та вірші видатних людей про полеміста.

     Тип уроку: Урок-  дослідження

Вислови на дошці:

«           Іван Вишенський порушує душу, він збуджує «голос власного сумління», утверджує «ідеали моральні, глибоко гуманні і поступові». Могутній огонь, який горить у писаних словах Вишенського, не перестає й досі промовляти до нашого серця» . І. Франко

«Іван Вишенський може ще й нашому поколінню служити прикладом твердості

й стійкості характеру, прямоти та ясності у вислові своїх поглядів і згідності

                  між переконаннями та цілим життям» . І. Франко

«           Була се натура проста і сильна, що не вміла кривити душею… Яка то щира і сміла душа і яке живе та міцне слово були у нашого письменника!». І. Франко

           «Вишенський – це людина, яка захоплювалася, людина, яка вміла сильно любити і сильно ненавидіти, людина рішуча в добрім чи лихім, людина гаряча, палка…».                       Агатангел Кримський

Хід уроку

              І. Оголошення теми, мети уроку.

             ІІ. Активізація пізнавальної діяльності. Введення в урок.

          

             Легкі зеленаві хвилі нашіптували одвічну колискову. Дрімотний спокій чіпко тримав у своїх обіймах Егейське море й невеликий острівець, що стрімкою скелею здіймався над ним. Скеля та – славнозвісна Афонська гора, така далека від буденної суєти й така близька до Бога. 

            Тут, у численних монастирях, знаходять притулок і втіху ті православні, які прагнуть цілком присвятити себе щирій молитві. Багато років тому примандрував сюди й чернець Іван, родом із містечка Вишні поблизу Львова: сподівався виблагати долю своєму безталанному народові. Тому навіть прилучившись до афонських самітників, не поривав зв’язків із рідною землею: зустрічався з усіма прибульцями з України, листувався з давніми знайомими.            Звертався до земляків з палкими закликами – посланнями, адже найбільша його зброя – щира віра й гостре слово. Їх спрямовував проти об’єднання православної й католицької церков, вважав унію тяжким гріхом проти Бога, найбільшою кривдою із заподіяних рідному народові. Сльозами й кров’ю серця писав він тоді в Україну: «Покажіть же мені, о ви, котрі згоду в’яжете, чи хтось із вас, будучи в мирському житті, виконав оті шість заповідей, узаконених Христом: тобто чи голодних нагодував, чи спраглих напоїв, чи мандрівних людей прихистив, чи голих одягнув, чи хворим послужив, чи темничників навідував?»

           Відвідав-таки Іван Вишенський Україну єдиний раз та переконався,  що не має він більшої сили, ніж та, яку втілює у слові. Тоді повернувся знову на Афон, твердо вирішивши решту життя відбути у кам’яній печері, видовбаній у скелі, у палких молитвах до Господа.

І     ІІ. Засвоєння учнями нового матеріалу.                  

         Учитель:

Згадаймо з Вишні Іоанна,
Що богословством процвітав,
І в житії був без обмана,
У вічі правду всім казав.

Поема  П. Куліша «Грицько Сковорода»

          Призначення людини на Землі – бути Людиною у повному розумінні слова, творити добро, жити відповідно до законів людської моралі. Чи не таким був Іван Вишенський? Адже за словами А.Кримського, «Вишенський – це людина, яка захоплювалася, людина, яка вміла сильно любити і сильно ненавидіти, людина рішуча в добрім чи лихім, людина гаряча, палка...».

          «І ось він перший у нашім краю різко та сміло підніс голос в обороні бідного робочого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик — їх брат, а не просто робоча худоба, що він радується й терпить як чоловік і хоче жити як чоловік»,— так сказав про Івана Вишенського Іван Франко, який присвятив йому свою докторську дисертацію.

        А І. Драч у вірші «Пам’яті І. Вишенського», продовжуючи манеру давнього поета, підняв голос проти партійної верхівки радянського суспільства так, як свого часу Вишенський засуджував тих людей, які живуть за рахунок інших:

      Ви, пузані, пикаті, тлусті,

Хабарники набиті лоєм,

Що кланяєтеся лангусті

І ходите на збори строєм.

Ви крикуни, ченці без віри,

Ви спекулянти слизькохвості,

Ви барабани товстошкірі,

Напнуті на ідейні кості.

Вам батога! Лопату вам би!

Тоді б поменшало пикатих,

Коли б за ваші дифірамби

По трудодню на день писати.

Та, як в середньому колгоспі,

Сипнути кілограм пшениці

Та ще — копійок тридцять…

Досить?— О куроїди, вічні й ниці.

          Протестом проти соціальної несправедливості, прагненням викрити тих, хто живе за чужий рахунок, дбаючи лише про власне збагачення, поезія І. Драча суголосна полум’яним творам І. Вишенського.

       1.Повідомлення учнів про життєвий та творчий  шлях І. Вишенського. Робота в групах.

 

        Настанова класу: скласти уявлення про письменника: його зовнішність, характер, учинки.

     

      І група

     Іван Вишенський — людина

         Біографи:
Відомості про життя І. Вишенського, на жаль, дуже скупі. Поодинокі факти знаходимо у його ж творах. Історія зберегла дуже мало документальних свідчень про Вишенського.
У біографії І. Вишенського, на жаль, дуже багато нез’ясованого. Маємо скупі автобіографічні відомості з творів письменника і кілька документальних звісток про нього.

          Учитель:
Що ви дізнались про його ім’я та прізвище?

         Мовознавці:
Іоанн — це його чернече ім’я, світське ім’я достовірно не відоме, можливо, Ілля.
Прізвище світське не відоме, а у творах називався «Іоан мних(монах) із Вишні» «странник речений Вишенський»

       Біографи:

           Народився найбільш вірогідно між 1545 і 1550 рр., мабуть, в убогій міщанській сім’ї. Місце народження — містечко Судова Вишня, де й здобув освіту. Згадував: «Граматичного дроб’язку я не вчив, риторичних іграшок не бачив, нічого філософського високозаносного не чув». Отже, отримав лише початкову освіту. Високий рівень освіти — результат постійної самоосвіти.

             Початкову освіту здобув у Луцьку, продовжив у Острозі, куди його міг запросити, за припущенням І. Франка, український магнат Василь-Костянтин Острозький, який оточував себе талановитими людьми.

             Приблизно в 1580 р. І. Вишенський в розквіті своїх фізичних і духовних сил переселився до Греції на Афон, або так звану Святу гору, і став монахом-аскетом . Йому тоді було 30—35 років. У розквіті духовних та фізичних сил, закоханий у життя, енергійний, палкий з натури, майбутній письменник верстає далекий шлях, змінює світський одяг на чернечу рясу, стає аскетом. І до кінця життя вже не зрадить чернечому сану. Перехід на Афон — нерозгадана таємниця біографії І. Вишенського.

    Учитель:

Що спонукало молоду людину покинути світське життя, відмовитись від життейських радощів і стати аскетом? На такий вчинок не кожен здатен.

    Літературознавці:

І. Франко, який досліджував творчість І. Вишенського і створив поему « Іван Вишенський», писав: « Що спонукало покинути світське життя: чи пересит двірським шумом, чи які родинні гризоти, чи, може, яка нещаслива любовна історія, чи виключно релігійні причини, сього не знаємо».

     Біографи:

Тут на Афоні, він розпочав свою літературну діяльність.Його листи, послання набували значного поширення в Україні, пробуджували в народі антифеодальні й антикатолицькі настрої. Львівське братство кликало Вишенського на батьківщину. Десь напочатку 17 ст.(1604) він здійснив свою подорож в Україну, брав участь у боротьбі з польсько-шляхетським засиллям. Але пробув тут недовго, бо не зійшовся поглядами з керівниками місцевого братства (зокрема з Юрієм Рогатинцем). Залишивши Львів, він деякий час жив в учнівському монастирі, потім у свого друга Княгиницького у створеному ним Манявському скиті. Прожив він у рідних краях не більше двох років і знову повернувся на Афон, і продовжив голодне аскетичне життя. Про афонський період Вишенського ми знаємо найменше. Голодне аскетичне життя підірвало здоров’я письменника, туга за Батьківщиною не покидала його. Зберігся цікавий документ, датований 1621 роком: «Осетования о благочестии». Він свідчить, що православні священики Луцька постановили спровадити впливових мужів руських, зокрема Івана Вишенського, для захисту православ’я перед католицизмом. Чим все це скінчилось — невідомо, але в Україну Іван Вишенський уже не повернувся. Вважають, що його життя обірвалось на найвищій стадії аскетизму — в афонській печері-одиночці десь у 20-х роках ХVІІ ст. І ми не знаємо, де той священний камінь, під яким упокоївся прах митця.

     Літературознавці:

І. Франко в поемі «І. Вишенський» так описує відречення його від мирного життя:

      Йдуть монахи бородаті
босі, в простих сіряках.
Серед них дідусь похилий,
Зморщений, сивобородий,
В сіряці на голім тілі,
Хрест березовий несе.
…………………………
Потім два щонаймолодші
Шнуром старця обв’язали
Попід пахи, кінці шнура
В руки міцно прийняли.
І перехрестився старець,
Над безодню вийшов сміло,
Сів і звільна став спускатись
У страшеннуюглибінь

     Учитель:
Що означає вислів «нести свій хрест»?   

     Мовознавці:

Вислів пов’язаний із давнім звичаєм: засуджені на смерть несли до місця страти хрести, на яких їх розпинали. В переносному вживанні означає покірність долі, а також велике страждання, яке людина терпить в ім’я ідеї.

     Учитель: А чим був хрест для І. Вишенського в однойменній поемі І. Франка?

    Літературознавці:
Хрест отсей-то мій товариш,
Мій повірник у дні смутку,
Оборона від спокуси
І підпора у скону час.

    Учитель:
Отже, які риси людини Вишенського ми з вами можемо визначити?

    Експерти:
1) Патріотизм, любов до знедоленого народу.
2) Самозречення від земних благ і матеріальних цінностей.
3) Високе почуття обов’язку перед народом.

І   І група

     Іван Вишенський — письменник, полеміст

     Літературознавці:
І. Вишенський — представник полемічної літератури.

     Полемічна( від грецьк. — войовничий) література — література, яка виникла на грунті релігійно-політичної боротьби у зв’язку з агресивним наступом католицизму і насильницьким уведенням Брестської унії.

    Учитель:
А що це за унія?

      Історики:

    Брестська унія (1596) — це обєднання православної церкви з католицькою, яке було проголошене у жовтні 1596 р. на церковному соборі у Бресті.

      Літературознавці:

        У творах полемічної літератури точилась дискусія, суперечка, тобто полеміка між католицько-уніатськими і православними публіцистами.

Творчість І. Вишенського поділяється на два періоди:
— твори, написані до Брестської унії
— твори, написані після Брестської унії

      Відомо 17 творів, 16 дійшло до нас у рукописних копіях, лише 1 був надрукований. Найвизначніші твори: « Послання до всіх, в Лядській землі живущих», «Послання до князя Острозького», «Послання до єпископів», «Викриття диявола-світодержця».

       Літературознавці:
       Головна ідея полеміста — ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи.

              Вишенський висував ідею соборності, суть якої полягає втому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти».

          Але помилковим було б вважати, що Вишенський закликав до соціальної боротьби. На його думку, перемогти світ можна каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищенням від скверни. Ідеалом суспільного устрою є «царство Божіє», де всі люди рівні й не мають власності або мають «малу» власність і живуть у злагоді з Богом та одне одним.

      Учитель:
Отже, як полеміст, І. Вишенський утвердив такі переконання:
1) Неможливість примирення православ’я з католицизмом.
2) Сповідування старохристиянського аскетизму.
3) Дотримання Божих заповідей.
4) Рівність людей перед Богом, захист бідних людей.

     ІІІ група

     Іван ВИШЕНСЬКИЙ — БОГОСЛОВ

        Історики:

І.       Вишенський категорично вимагав, щоб його послання голосно читались на зібраннях ченців, яким він часто адресував досить різкі, часто образливі докори, що їхня віра недостатня, що не живуть вони згідно з Божими заповідями, не дотримуються візантійських традицій.

       Полеміст узяв на себе роль святого апостола свого краю, духовного наставника рідного народу. «Господь-то з вами, і я повсякчас з вами», — заявляв Вишенський в одному з послань. Це не було нескромністю, бо він у цьому вбачав свою місію перед українцями.

     Експерти:
Отже, як богослов, І. Вишенський:
1) закликав повертатись до візантійських традицій;
2) вимагав вивчення логіки, риторики, філософії замінити вивченням релігійних книг;
3) відкидав усе, що суперечило православ’ю( народну мову, фольклор).

     Літературні критики:
      Ми досліджували, хто став продовжувачем справи І. Вишенського, борцем проти духовного поневолення народу (випереджаюче завдання):

     1. Григорій Сковорода, не маючи сім’ї, власного пристановища й постійного прибутку, перебував усамій гущі народу. Тут писав філософські праці, художні твори. Багато разів світські й церковні чиновники, знаючи його високу освіченість і різноманітні таланти, пропонували йому вигідні посади, чини, багатства, але Сковорода завжди відмовлявся: «Жереб мій із бідняками. Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний».

   2. Тарас Шевченко, будучи сином кріпака, став вільним і все життя боровся проти поневолення рідного народу. Йому була байдужою власна доля, але небайдужа доля України:

      Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять лукаві і в огні
Її, окраденую збудять…
Ох не однаково мені!

     3. Іван Франко теж став духовним поводирем народу, зарахувавши себе до борців-каменярів і закликав: «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить вас!»

  4. Леся Українка, фізично хвора, стала духовним натхненником народу, кликала їх до боротьби: «Вставай, хто живий, в кого думка повстала, година для праці настала!»

     5. Від імені сучасних духовних наставників народу прекрасні слова сказав поет Василь Симоненко:

       Ми винуваті, що міліють ріки
І лисинами світять береги,
Що десь духовні лупляться каліки
І виростають наші вороги.

       ВИСНОВОК УЧИТЕЛЯ:

     1. Життєвий вибір людини ґрунтується значною мірою на її моральних принципах.

  2. Людина несе персональну відповідальність за те, як складається її життя, чим воно наповнюється.

   3. «Якщо придивитися, то найбільша частина життя витрачається на дурні справи, чимала частина — на неробство, а все життя загалом не на те, на що потрібно», — сказав Сенека. Що ви думаєте з цього приводу?

   4.  Отже, кожен має «конструювати» своє життя. Це називається життєтворчість. «Зробити якомога кращою кожну мить життя… — це і є мистецтвом життя та істинною перевагою розумної істоти» (нім. мислитель Ліхтенберг).

    5.  Моральний клімат суспільства буде здоровим тоді, коли всі громадяни стануть патріотами, людьми з високими моральними якостями. На чільному місці має стояти виховання в сім’ї, приклади батьків, влади, високоморальні взірці старшого покоління.

    6. Кожна людина має пам’ятати, що вона несе повну відповідальність за свої дії перед собою, предками і нащадками.

    ІV. Підсумок вивченого на уроці.

    Учениця: 

       Ніхто до Вишенського не говорив такої жорстокої правди про життя покріпаченого народу, ніхто так сміливо не розвінчав розбещене життя феодалів-кріпосників у церковних сутанах. Сатира його — попередниця революційних послань Т. Г. Шевченка.

      О розп’ятий! Ти ж лишив нам

Заповіт отой найвищий:

«Свого ближнього любити,

За рідню життя віддать».

О розп’ятий! Глянь на мене!

О не дай мені пропасти

У безодні мук, розпуки

І зневір’я глибині.

Дай мені братів любити

І для них життя віддати!

Дай мені ще раз поглянуть

На свій любий, рідний край…

        Учитель: Українська Православна Церква 20 липня 2016 року на засіданні Священного Синоду прийняла рішення про зарахування до лику святих відомого українського письменника-полеміста, афонського подвижника Івана Вишенського.

       Сам Вишенський цілком усвідомлював себе воїном, борцем за народну справу, а не просто монахом-пустельником. За віру, честь і гідність рідного народу він готовий кров пролити і життя своє відда­ти. Іван Вишенський був глибоко стурбований суспільним злом на рідній землі. В його уявленні світ перетворився в царство «дияволо-миродержця». А де ж та людина з високими духовними потребами і благородними якостями душі? Саме така людина гідна встановити гуманне суспільство згідно концепції Вишенського. Бог створив лю­дину, не раба божого, не бидло безсловесне, а вільну, незалежну особистість, яка повинна мислити, діяти і будувати своє життя в ім' я вищої правди — істини, а не в ім' я мізерного миролюбія. Людина мусить керуватися в житті високою свідомістю, розумом, вірою, а не вовчими законами поганського існування, про­диктованими самим дияволом.

       Іван Вишенський жадав бачити на провідних посадах ідеологіч­ного і культурного життя на Україні людей вчених, щиро відданих патріотичному обов' язку, і морально чистих. Він піклувався про на­ціональну школу і виховання. І. Я. Франко високо оцінив теоретич­ну спадщину Івана Вишенського: «Небагато у нас в давнину було людей, котрі би посміли так близько доторкнутися того, що боліло наш, простий люд і котрі би зуміли його болі і долегливості висказати таким гарячим і ярким словом. От за це наш народ і нині повинен тямити його ім'я і згадувати його з честю...».

       Рефлексія

         Скласти усне висловлювання-побажання І. Вишенському.

      Оцінювання роботи учнів.

 

    V.Домашнє завдання: Написати міні - твір на тему: «Чим образ Івана Вишенського є актуальним і нині?» або  «Що робить І. Вишенського близьким нашому часу?»

            Використана література

 

       Соболь В. З глибини віків: посібник для вчителя з вивчення давньої української літератри у школі.- Київ: «Зодіак-ЕКО», 2000.

      Каспрук Арсен. Філософські поеми Івана Франка. — Київ, Видавництво «Наукова думка», 1965. — С 76—97.

Урок - зустріч

Художній дивосвіт Лідії Нестеренко - Ланько

 «Я народилась з зорею…»

Мета: ознайомити учнів  із біографією і творчим доробком Лідії Нестеренко -Ланько; зацікавити

дивовижним світом її поезій; сприяти розширенню світогляду учнів, розвиткові зв’язного

мовлення, патріотичних почуттів; виховувати повагу і шану  до видатних людей рідного краю,

любов до малої Батьківщини, її кращих  представників; плекати працелюбність, доброту,

гуманне  ставлення до  людини, до природи.

     Тип уроку:  Урок літератури рідного краю.

  Обладнання:  портрет Лідії Нестеренко-Ланько; виставка збірок творів; мультимедійна презентація;  ТЗН.

    Методи та прийоми:  слово вчителя, виразне читання  поезій, бесіда, презентація.

Хід уроку

    І. Організаційно -мотиваційний етап  

     Звучить пісня «Мій рідний край» у виконанні учнів 5 класу.

1. Слово вчителя:

Кожен долю створює руками,
Як хлібину теплу на столі.
Ми не обираєм тільки маму
І куточок рідної землі.

(Із пісні Т. Повалій «Рідна земля»)

       Завжди приємно повертатися додому, де завжди пахне спогадами про бабусині варениками з вишнею, нові, тільки надруковані, сторінки букваря, резину коліс улюбленого велосипеда та найжаданіший, найприємніший перший поцілунок. Дому, де на тебе чекають  батьки, друзі. Дому, де кожен куточок має свою маленьку історію, де навіки залишається частинка душі. І як би не бешкетувала доля, куди б не завели заплутані стежки життя, на цьому світі є місце, в яке завжди можна повернутися, яке кличе до себе, за яким тужить серце.

        Упродовж усього життя кожна людина несе у серці любов до тієї землі, де найперше зустріла її посмішка мами, де батьківські поради були завжди доречними, а ласкаві очі бабусі випромінювали стільки тепла й життєвої мудрості, скільки, здавалося, тобі не назбирати манівцями часу ніколи. Тебе зустріла рідна земля, подарувала все, чим була багата: красу природи, звичаї, традиції, обряди рідного народу. 

      Серед усіх дарів була і література рідного краю. Вивчення її в школі – важливий аспект у вивченні всього курсу української літератури.

         Вивчення  літератури рідного краю в курсі української літератури є важливим аспектом, адже воно дає змогу пізнати літературну спадщину рідної землі.

Дрімає Всесвіт на травиці,

Підперши зіркою щоку,

Стоїть по пояс в Україні

Ромашка в білому вінку.

Межі у просторі немає...

Бо все, що бачу навколо я,

То люба, рідна моя земля!

        Не так часто нам випадає можливість зустрітися з письменником, поетом, громадським діячем.

       Можливо не кожному з вас припадало на думку, що поряд з нами ходять генії, що талант народжується поміж нас, а можливо і хтось із вас за кілька десятків років стане на цьому ж порозі людиною, якою ми пишатимемось, про яку прийдешні покоління скажуть «Геній».

          Сьогодні ми всі зібралися тут, щоб ближче познайомитися з пані Лідією , послухати її вірші, поділитися думками про поезію, а також своїми враженнями. То ж нехай перепусткою нашою на цю зустріч будуть відкриті душі і серця.

Хай слова ласкаві, милозвучні 

Тут лунають знов і знов.

А в серці будуть нерозлучні

Надія, віра і любов.   

І       І. Повідомлення теми і мети уроку.

    На сьогоднішньому уроці ми спробуємо розкрити таємницю поетичної творчості Лідії Нестеренко -Ланько, спробуємо зрозуміти витоки її таланту . А допоможе нам зустріч з цією талановитою людиною - нашою землячкою.

 

1.      Виконавчо - діяльнісний етап.

1Ведучий: Добрий день всім присутнім!

2 Ведучий: Доброго здоров'я! Хтось з великих сказав, що коли у календарі немає свята, а душа його прагне, то потрібно придумати маленьке свято і відзначити його.

1 Ведучий: Шановні друзі! Сьогодні у нас незвичайний урок. Це і не звітний концерт, і не ювілейний вечір, і не зустріч, присвячена якійсь особливій даті.

2 Ведучий: Сьогодні ми зібралися, щоб розповісти про  людину, яка живе поруч з нами, яку б, здавалося,  знаємо, кожного дня маємо насолоду спілкуватися з нею.

1 Ведучий: Усім відомо, що вона прекрасна людина, любляча мама, гарна господиня, дбайлива бабуся.

2 Ведучий: У неї є іще талант від Бога - вміння і бажання писати вірші , якими вона оспівує, прославляє свою маленьку Батьківщину.

2 Ведучий: Як же стають поетами? Звідки береться цей дар? Чи Бог дає, чи людина сама обирає собі долю?

1 Ведучий: У Ліни Костенко є чудові рядки про це:

Наснився мені чудернацький базар:

під небом, у чистому полі,

для різних людей,

для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш,

а другі - як бідні Міньйони.

Хто купляв собі Долю за гріш.

А хто - і за мільйони.

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто - золотом золотим.

А дехто - вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя смутне,

душею покликала очі.

- Ти все одно не візьмеш мене, -

сказала вона неохоче.

- А може, візьму?

- Ти собі затям, -

сказала вона суворо. -

За мене треба платити життям,

а я принесу тобі горе.

- Хто ж ти така?

Як твоє ім'я?

Чи варта такої плати?

- Поезія - рідна сестра моя.

Правда людська - наша мати.

І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон.

А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться -

у мене жодних претензій нема

до Долі - моєї обраниці.

1  Ведучий: Лідія Нестеренко - Ланько... Хто вона? Звідки прилинула в українську літературу? Що принесла на крилах своєї фантазії?

Начало формы

2 Учень. Лідія Нестеренко – Ланько ( літературні псевдоніми: Соломія Журба, Лідія Перо, Єремія) народилася 16 червня 1947 року в багатонаціональному європейському  Львові, який полюбила на все життя за красу архітектури, старовинну бруківку і вузенькі вулички. Тут вимовила свої перші слова: мама, тато, Бог, хліб, любов…Від рідної землі набралась сили, набралась мудрості і любові до рідного краю. 

                                                  ТРОЯНДАМИ СИПАВ  ПЕГАС                                                            

Я народилася в червні

В неділю, у сонячний день.

Коли дозрівали морелі

І бджоли співали пісень.

Я народилася літом,

Ще місяць у небі не згас,

Мене колисав теплий вітер

Трояндами  сипав Пегас.

Я народилась з зорею,

У церкві співали пісні.

Суниць було повні тарелі

І Лель усміхався мені…

   1 учень. Читати навчилася з чотирьох років,  а у вісім записувала казки, які складала мама Катерина Ланько, няня Пелагея. Навчалася в середній школі № 21 до 10 класу, а в 1964 році закінчила школу робітничої молоді № 20.
  2 учень. У 1966 році вступила на денне відділення філологічного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка, а в 1977 – закінчила його.  Своє становлення як літератора завдячує Франковому вишу. Тут формувалися її погляди, розширювався світогляд, гартувався дух; тут почала писати прозу, а перші вірші виходили з-під її пера ще у 16 років під впливом поезій Лесі Українки, Тараса Шевченка, Ліни Костенко та Василя Симоненка. Під час навчання в університеті писала прозу. Була учасницею літературної  студії «Франківська кузня», яку вели провідні професори В.В. Лесик, А.І. Денисюк.
  1 учень. На творчий шлях студентку Львівського державного університету  ще 1968 року благословила письменниця Ірина Вільде. Її творчість мала на Лідію великий вплив.  Новелою «Лелече гніздо» Лідія Ланько 1973 року дебютувала в журналі «Жовтень». Писала новели, оповідання, поезію. Друкувала свої твори у районних та обласних газетах і журналах.

ХРЕЩЕНА МАМА

                    До дня народження  Ірини Вільде

Моя, Нанашко! Моя Творча Мамо!

Мій Ангел Хоронитель із небес!

Ой, як , не раз, мені ви помагали,

нести життя свого той «непосильний                      хрест»…                                                                                                                                                   

Як Ваші теплі руки обнімали

Мене загублену, поранену в пітьмі,

З  моїх очей Ви сльози витирали

і потішали: «Кращі будуть дні...»

«Моя, дитино!- Ви мені дзвонили,

-  прийди до мене і поговори…»

Ми пили каву, дзвінко гомоніли,

Писали книжку  «Кольорові сни».

Обставини розвели на два боки.

Мене в буття, а Вас у Небозір…

Та за столом я чую Ваші кроки

І пишу наш  не вигаданий твір.

    2 учень. З 1969 року по 1972 працювала  вчителькою української мови в селі Яворів –Безулька Косівського району Івано- Франківської області, журналістом у Верховині, Львові,  науковим працівником в музеї народної архітектури і побуту, референтом  у Львівській Академії мистецтв. 1973 року попала під нагляд КДБ, з того часу постійно змінювала місце роботи.   «Після цього мої твори не друкували, тому я почала писати в шухляду», – згадує письменниця.

ДО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

Дозволь заплакати , Василю,

Я пожаліюся тобі,

Бо знов поранена, безсила,

Лежу на життєвій межі...

Ще до світ сонця не орала,

Не сіяла, коли пожну?

Знов іржавіє моє рало

А час забрав мою ріллю...

Впаде краплиною у душу

Жіноча зболена печаль

З обставин я сміятись мушу

І показати, що не жаль

Мені умов,які закрили

Мою дорогу до зірок,

Що я кар’єри не зробила,

Мені давали вони  „крок”...

Дозволь поплакати, Василю,

Мені себе чогось так жаль,

Я знов зажурена, безсила,

Збираю з слів своїх кришталь...

Нема до кого прихилитись,

Щоб заховатися від зла,

Нема плечей, щоб захистили

Від світу брудного....

Життя

Диктує знов свою сторінку,

А я , Василю, вже не та ...

  1 учень. Сьогодні вона знаний літератор. З 1977 року- член Національної спілки журналістів України. Навчалася на заочному відділенні  літературного інституту імені Максима Горького в Москві, але освіту не закінчила. Письменниця пише новели, оповідання, працює над біографічним романом «Подіум». Її твори надруковані в Інтернеті на ГАКу, Чтиво. Бере активну участь у конкурсах «Коронація слова», «Срібна скрижаль».

   2 учень. Створила велику родину, де виросло п’ятеро синів: Андрій, Олександр, Даниїл, Петро, Назарій  та  онука Ірина. Творча родина Нестеренків не губиться в активному житті Львова, йде в ногу з часом, продовжує традиції відомих творчих українських родин.  

    1 ведучий: Талант… Це Божий дар, чи може кара Божа, коли вагання й сумніви тривожать ?

   2 ведучий: Кожен сплеск душі, сплеск святого болю , коли не маєш права і не можеш більше мовчати, виливаються в рядки поезій.

      1 ведучий: Ці рядки відгукуються в серцях читачів, не залишаючи їх байдужими. 

   2 ведучий: Натхнення…Воно, як вітер - невловиме… воно, як сон - забувається… Воно тендітне, як перший цвіт яблуні - замерзає від неочікуваних морозів - помирає… Воно, як пісня - лунає звідусіль, але взяти в руки, пригорнути до серця не можеш… Воно, як дощ - ллється несподівано і в найнеочікуваніший момент… Воно, як веселка - різнобарвне, але швидкоплинне…

   1 ведучий: Життя людини - це спалах вогню, це зірка іскриста у синьому небі.

   2 ведучий: Тому потрібні ви людям, собі і сім'ї, і більшого щастя не треба. Шановна Лідіє, учні  нашої школи підготували для вас танець.( Учні 5 класу виконують танець).

   1 ведучий: Оспівати природу, відтворити красу землі – цього прагнули митці від давніх часів і до наших днів. Для майстра слова і пензля сама природа була не стільки романтичним поетизування, скільки своєрідним творчим засобом, поєднанням філософії і роздумами про людське буття, про Всесвіт, про вічне і сучасне та гармонію Людини і Природи. Яскравим свідченням сказаного є кращі зразки пейзажної лірики поетів.

      У кожного з нас своя улюблена пора року.

  2 ведучий: Лідія Нестеренко -Ланько залишила нам  чудові зразки пейзажної лірики, створивши

     своєрідний цикл віршів про різні пори року. (На фоні музики учні читають напам'ять уривки з віршів).

     ГРУДЕНЬ              В грудневий день

                                    на стовпчику,

                                    на гілці, на даху

                                    сидять собі горобчики

                                    у сірім піджачку.

                                    А у діток буде рай,

                                    Прийде в гості Миколай!

                                    Всім дарунки принесе

                                    Під подушку покладе!... 

    СІЧЕНЬ        Ходить в білому кожушку

                    Січень-сніговик.

                    В зайчика замерзло вушко

                    А ведмедик – звик.

                    Зима в шибки заглядає,

                    Діточок розвеселяє.

                    Сипле снігом на оселі

                    Знов канікули веселі...  

   ЛЮТИЙ           Лютий сонечком забутий,

                           В теплі чоботи він взутий.

                           По дорозі, по стежинці

                           Ходить в шапці-неведимці.

                           Колом віхола танцює

                           І сніжинки скрізь малює. 

    БЕРЕЗЕНЬ  Прийшов березень в діброви

                         Землю прикрашати.

                         У веселки кольорових

                         Ниток позичати.

                         Між берізками з травички

                         Виглядає котик кицьку,

                        Він їй пісеньку співає

                        Пташенят в гнізді лякає... 

    КВІТЕНЬ      Розсіває квітень  квіти

                           По лісах, долинах.

                           Весні сукню вишиває

                           З дощових краплинок.

                           Вже летять лелеки

                           З вирію до хати,

                           Будуть лелечатам

                           Пісню клекотати...

   ТРАВЕНЬ  Через гори, через гай

                      Летить травень в рідний край.

                      На трембіті трембітає,

                      Полонину звеселяє.

                      День прозорий голубий,

                      Пахне білим квітом,

                      Все розквітло навкруги,

                      Поспішає  літо.”

ЧЕРВЕНЬ         Прилетіло літо в ластівки на крилах,

                           Мало на голівці солом’яний брилик .

                           В небі жайвір наче дзвоник,

                           І на скрипці грає коник.

                           Із веселкою метелик землю звеселяє,

                           А суниця-багряниця в лісі дозріває.

   ЛИПЕНЬ        Розцвітає липа золотистим квітом,

                            Повні бочки меду назбирало літо.

                            На  Купала в небі сонечко  мандрує

                            І  віночок долі  у воді танцює.

                            Раптом дощик налетів,

                            І все добре покропив.

СЕРПЕНЬ

                                 Серпень  меду назбирав,

                                 У копички хліб поклав

                                  І покликав теплий вітер,

                                  Щоб із неба  сльози витер,

                                  Щоб старий вітряк ожив

                                  І пшеницю змолотив.

                                  Будем зиму зимувати,

                                  Хліб із медом ласувати.

   ВЕРЕСЕНЬ           День  розсипав крапельки сріблисті, 

                                  У саду він  яблука збирав,

                                  Вересень калиновим намистом

                                  Наречену-осінь прикрашав.

                                 Одягав їй шати золотії,

                                  Заплітав соломяну косу,

                                  І співали тихо вітровії

                                  Про її незрівняну красу .

      ЖОВТЕНЬ    Бігав жовтень по калюжах,

                       Тротуарах і дахах.

                       Полюбив він осінь дуже

                        І літав неначе птах.

                        За ним листячко із клена,

                        Із пустунчиком дощем,

                        Парасольки, діти , люди,

                        Танцювали ще і ще...”

    ЛИСТОПАД          Славний місяць листопад

                                    Стріпав з неба все підряд.

                                     Запорошив листям місто,

                                     Щоб не було в ньому чисто.

                                     Та зимовії вітри

                                     Гарно місто  підмели...

МАЛЕНЬКИЙ НЮАНС

Дощ розсипав крапельки сріблисті,

Старий Львів у парасольки вбрав

Осінь, як княгиню у намисто

Калиново, ніжно заквітчав...

Вітер пестив коси золотії,

Розплітав чарівную косу,

Але десь взялися буревії

І розмили дивну цю красу...

Плакав Львів зчорнілими сльозами,

Зникла осінь, наче й не було...

А зима кричала пугачами

І робила місту все назло..

СОНЕТ ДЛЯ ОСЕНІ

Загубилась осінь

У гірських долинах

Літо заховалось

У печерах гір

Лиш одна ромашка

Оченятком просить,

Щоб вернуло літо

Пісню її мрій.

Тихо їй шепоче

Гірський вітер в полі

А туман долоню

На листок кладе

Знов журба  голівку

Ніжно хилить долі –

Зірваная квітка

Вже не зацвіте...

      1 ведучий: «З родини йде життя людини» – говорить народна мудрість. І це справді  так. Як із

струмочка починається ріка, так і життя починається з родини.

2 ведучий: Наша дорога у життя, у великий світ починається з домівки, з  материнського серця,

від  батьківського порогу. Через усе життя ми несемо  в душі першу стежину дитинства, яка

озивається в нашій пам’яті дзвоном  чистих криниць, теплими та студеними росами, скрипом

хвіртки, хатнім  порогом, річкою, ставком, городом, обсадженими вербами.

    1 ведучий: Сім’я, родина, рід –

Які слова святі.

Вони потрібні кожному в житті.

Якщо зміцніє хоч одна родина-

Міцніша стане наша Україна.

  2 ведучий: Безсумнівно, невеличкі за обсягом, емоційно насичені поезії Лідії Нестеренко –Ланько, присвячені її родині,   привернуть увагу кожного із  учнів.

СОНЕТ    СИНАМ

Вночі, над ранком,

Вдень і на світанні,

Коли мій біль

У небі вже зорів

Співали мені півні

Неостанні, -

Я народила світу п’ять синів.

Із молоком дала їм рідну мову.

Бабусині  пісні й молитви,

Заповіла, щоб материнське слово

Несли в життя із гордістю вони.

Пісень народних я синів навчила,

Щоб були України солов’ї,

Щоб в мріях виростали у них крила ,

І  твердо крокували по землі.

Сини мої! Соколики рідненькі!

Сто літ вам жити, множити Віки...

Не забувайте Україну – неньку!

І той поріг, з  якого ви пішли....

АНДРІЄВІ

Із важкої мрії і надій,

Народився первісток – АНДРІЙ !

Він є моїм сонцем у вікні,

Коли роси падають рясні.

Він мені на серці рани грів.

Його усміх – щастя мого спів.

       ЛЕСИКУ

Народився ЛЕСИК –

Творчий другий син,

Доля усміх пестить

В цій усмішці – він.

Скарби свого серця

Я йому дала,

І у світ мистецтва

З татом повела.

Хай буде щасливою

Мамина зоря

Щоб з промінням сонячним

Все в житті була.

      ДАНИЛОВІ

Небо синім болем лебеділо,

Народився в ньому  мій  ДАНИЛО,

Сто три ночі я  із ним страждала

В материнських думах повивала...

Серце йому в ліжечку стелила,

Про життя Всевишнього молила.

Він почув , душею глянув в вічі-

Народився мій Данило двічі.

Взяв великі з глибиною очі,

Теплий усміх і уста дівочі...

        ПЕТРОВІ

Марила дівчиськом

І завжди у сні

Коси їй чесала

Довгі і густі...

Місяць не спізнився,

Сонце вже зійшло,

Як на світ з’явився

Мій сміхун ПЕТРО.

Він потік бурхливий,

Що із гір несе води

   Бистрокрилі

Так в  життя іде...

       НАЗАРІЮ

Загубився Женчик-Бренчик

У моїх літах, народився

Замість доні п’ятий син

         НАЗАР.

Тата сизими очима споглядає світ,

Зачудована дитина та й на схилі літ.

Дивні мрії Водолія він в житті плете...

І великая надія нам в душі росте...

   КОЛИСАНКА  «ДОНІ»

В мріях доню колисала,

Колисаночку співала,

Шила сукні , плела квіти              

І купала в росах діти...

Бігли коні на припоні,

Падав дощ в мої долоні

А я пісню все співала

Свою доню колисала....

Світлі мрії веселкові

Я плела в дівочій долі,

Щоб стелилися  над ранком

У весняному серпанку...

Любо доню колисала,

Доля донечки не дала...

       ІРИНІ

Ти моя мала відрада

Синьоока моя Лада.

Повна копія від тата,

Заповняєш його втрату.

Витираєш мої сльози,

Грієш душу від морозу,

З очей хмари відганяєш,

Бо у серці сонце маєш.

Я у тебе замість мами.

Словом грієм свої рани.

Моя дівчинка єдина  -

Внучка  - донечка  -

      ІРИНА

    1 ведучий: Тематика віршів  пані Лідії дуже різноманітна.  У поетичному доробку поетеси твори, які віднесені до розгляду інтимної лірики. Вони  приваблюють непідробною щирістю, тонким ліричним психологізмом, світлою задушевністю. Любовна лірика й надалі залишилася тим кришталевим струмком, із якого п'ють і будуть пити чари поезії шанувальники пристрасного слова  Лідії Нестеренко -Ланько.

   2 ведучий: Таке прекрасне почуття, як кохання, у кожного буває своє. Одним щастить знайти свою другу половинку і прожити з нею у любові все життя, а іншим доводиться кохати на самоті… Для одних кохання – це солодке слово, яке сповнює серце теплом, а розум – думками про кохану людину, для інших же кохання – це страшна мука, яку вони змушені переживати щодня, щотижня, щороку… Кохання буває як щасливим, так і нещасним, як взаємним, так і нерозділеним… Треба радіти тому, що воно було, що ваша душа і думки носили у собі ім’я коханого, побачивши якого, ваше серце починало битися швидше.  Воно окрилює наші душі, дарує радість серцю і розфарбовує нашу буденність у яскраві кольори. Збірка поезій «Музика дощу» - це ілюстрація її материнства, гармонії, любові до життя, до людей.  (На фоні музики заздалегідь підготовлені учні декламують напам'ять вірші).

СО П І Л К О ВА   Д У Ш А

Якби мені скрипку

І вміння крихітку

Я б настрій журливий

Розбила смичком,

А в струни сріблисті

Дзвінку вклала пісню

І туга навколо

Пішла б гопаком .

Якби мені флейту

 Дзвінку-стоголосу

Я б нею стопила

Всі криги в душі

Співала б вона,

Як джерельний струмочок

І квітли б конвалії

В серці моїм…

Не маю я скрипки,

Немаю я флейти,

Я маю сопілку

У дивній красі .

Візьму і заграю

Ласкаво й тремтливо

І стане мій день у живильній росі…

Притулиться пісня до серця

І крига розтопиться миттю

В самотніх очах.

Чиє то натхнення

Так ніжно й несміло

 Вдихнуло кохання,

Що стало як птах?

ПАРАДОКС

Вона мріяла вічно кохати,

Бути радістю, щастям ,

           Надією.

Все життя його трепетно ждати,

Щоб проблеми із серця

           Розвіяти.

У дорозі світила б зорею

Їй кохання на сто літ би стало.

Та чомусь не назвав він „своєю”...

Все затихло, вніміло, розтало...

НА ЧОТИРНАДЦЯТЕ

Солодка кава і терпка цитрина

Збудили радість зимового дня

А ми зустрілись на Святого Валентина

І казка про кохання почалась...

Загадалась хата а на ній лелека,

Що своє щастя в крилах береже.

Червона мальва спогадом далеким

Мені сказала, що ти знову є...

ЛЕБЕДИННА ПЕЧАЛЬ

Моє літо злебеділо й полетіло...

Лебединно плакало і мліло,

Осінь в моїм серденьку воскресла

І принесла сиве перевесло,

З днів чарівних і святої   ночі,

А в них погляд твій

І дивні, дивні очі   

А в них усміх твій і

Руки – лебедята,          

що дали мені свої крилята.

Осінь у душі моїй зомліла....

Боже мій! Як я тебе любила!

Боже мій! Як я тебе кохала!

Я  б з тобою світ весь подолала,

Я б з тобою море переплила,

Чом же доля крила спопелила?

Моє літо злебеділо й полетіло...,

Лебединно плакало і мліло.....

СИТУАЦІЯ

Весілля у тебе

Не грає музика

Лиш бубон голосить

І скрипка цигика

А плач з її серця

На душу лягає

В думках тебе мовчки

Кляне, проклинає....

У неї немає

Такого весілля,

Яким вона марила,

Бо не схотіла

Споїти тебе

Тим Марусиним

Зіллям...

Чужий з неї скине

Весільний серпанок

Із нелюбом стріне

Супружий світанок.

Життя її стане

Смішна мізансцена

Вона вже забула

Своє наімення....

Дорога до дому

Гірка і невтішна

Вона за коханого

Заміж не вийшла...

    ПРИЙДИ

Зайди хоч раз,

Я так бажаю

З тобою бачитися знов.

Прийди , я й словом

Не згадаю про те,

Що в нас колись було...

Я не спитаю: „Де блукав ти?”,

Кого любив?  І з ким ти був?”

Я тільки гляну, чи змінився,

Чи пам’ятаєш ? Чи забув?

Я не розкажу як тужила

Без твого слова і тепла,

Тебе спитаю про дружину,-

Вона ж товаришка моя...

Не дорікну, чому дорогу

Моєї хати обійшов

І своє щастя до порогу

Її подвір’я ти знайшов...

Прийди хоч раз я так бажаю

Тебе побачити..

    1 ведучий: Є у пані Лідії поезії, перейняті сумом за родиною, котра лишилася вдома, в Україні, за друзями, за квітучими вишнями і рідною піснею, за Україною.

ПОСЛАННЯ  ЕМІГРАНТКАМ

У далині від рідного житла

Згадайте Всі про нашу Україну,

Яка колись Вам мамою була

А нині влада звела в домовину.

Своїй рідні пишіть, дзвоніть,

Щоби в душі вони надію мали,

Дітей жалійте, бо вони – самі

Малі й великі дуже  хочуть  мами...

Чоловікам нагадуйте: „Я є!

У своїй хаті завжди господиня

Нікого не веди в добро моє,

Бо в ліжку тепла  лиш моя перина..”.

О, Роксоляни ! Подруги мої!

Княгині праці, труднощів, недолі,

Нехай бояться Вас чужинці

А не ви, Тримайтеся у цій

Важкій неволі....

Хай знають: ви козачки , не раби,

Ваш дух не зломить дикий яничар

Ви жити вмієте і в горі, і в біді

В душі у Вас Талан і Божий Дар.

То ж я за Вас , кохані емігрантки!

Святковий келих вгору піднімаю

 Бажаю Вам: „Прожити у достатку

 Вернутися здоровими бажаю...”

 Щоб Вас завжди чекала тепла хата,

Брати і сестри, Ваша Половина.

Щаслива мама і здоровий тато,

Дорослі діти. Радісна година.

 

      Звучить  пісня «Лише у нас на Україні».
 

   2 ведучий: Мусимо погодитися з тим, що історія любить повертатися. Більшість політиків та державних мужів прагнуть відкрити її старі сторінки, проте трактують все по – своєму, як їм це вигідно, оминаючи правду, яка живе до сьогодні. Істина говорить устами очевидців, котрі складають вінок пам’яті тим, кого вже нема серед нас. Тому пані Лідія почала серію книжок «Так колись було…» повістю «Визволителі», яка складається з коротких новел, де головні герої розповідають сьогодні ту правду, якою вона була наяву. Людство повинно знати про неї, щоб не повторювати помилок, а будувати життя по – новому, на світлій чистій ниві майбуття.

          До вашої уваги уривок з новели « Стукіт у двері».

…А скільки молоді повивозили в рабство! З моїх учнів троє пропало. Четверо померло від дози, п’ять дівчат стали повіями. Вони  ненавидять Україну, землю, людей, з якими живуть плече в плече, вважають нас за нищу разу. Їх діти вважають світською елітою але яка у світі еліта говорить матюками, кидає людей в рабство, бо продають ні за що заводи, фабрики, землю! Хто це вс е робить?  Їх діти й онуки, бо так само нас ненавидять як і ті, що прийшли, визволили й  нищили.

Хвалилися по всьому світу, що принесли нам  волю, то чому ж так жорстоко неволили? Ти про цей період не знаєш, бо виріс на сході. Там твоїм батькам і тобі читали чужу історію. Я все пам’ятаю і не можу це викреслити з пам’яті. Воно  живе зі мною вже  стільки років і я хочу його позбутись та не можу, мушу виговоритися, щоб загоїти ці рану, бо час їх не стирав.

Не поверталася до минулого, не згадувала його, тому що боялася говорити про це голосно. З мене зробили маленьку людину, а я  хотіла жити в майбутньому, думати про волю, незалежність і боротися за неї. Ніколи не пожалію за тим, що довелося пережити. Боротьба моя не була легкою і платила за неї дорогою ціною, але вистояла, не впала на коліна, вижила, хоча мене хотіли стерти. Та не вдалося. «Я жива, я буду вічно жити, бо маю в серці те, що не вмирає..», - слова Лесі були моїм заповітом кожного дня.

- Данко, заспокойся! Мій батько – ветеран війни, він  теж воював і визволяв але був змушений це робити, бо його і четверо братів забрали на війну, не питаючи, чи хоче, а їм лише засіялись  вуса під носом. До дому повернулось лише  двоє: батько і дядько Дмитро. Хіба вони були  винні у цьому, що творилося в ті часи? Степові козаки, мріяли жити щасливо, сіяти пшеницю в чорноземах України, любити дружину і мати з нею дітей, а його вбрали у військову форму і гнали на м'ясо  аж до Берліну. Ти тільки подумай, що пережили ці хлопці!

-  А скільки їх втрачено! Двоє катів знищили стільки народу! А ті, що залишилися живуть з ранами в серці.  Мені було тоді  чотири з половиною роки, а я той ранній грюкіт у двері пам’ятаю до сьогодні.

- Розповідай, легше стане… 

    1 ведучий: Збірка новел «Сонячний метелик» пронизана теплом та ніжністю, солодким болем та відданістю. Пропонуємо вашій увазі новелу  Т Р О Я Н Д И                    

      Ти приніс мені багряно-червоні троянди, подібні на захід вечірнього сонця і тихо промовив:

-          Це тобі для натюрморту, - і відвернувся..

    Шукала твої очі, тай не знайшла… Торкалася уст і відчула холод. Глянула на пелюстки троянд і побачила як бринять краплинки роси, подібні на сльози розлуки.

    Квіти плакали…. Росинки падали до долу, не залишаючи й сліду .

-            Завтра я буду далеко, - промовив тихо і я відчула як стукотить колесами поїзд у ритм мого серця. На мольберті застигло чисте полотно. Мої задуми сумно зів’яли на письмовому столі. Мобільний телефон вже не   чекав на  улюблену мелодію…

«  Ти вирішив їхати назавжди? Їдь. Покидаєш  наше кохання, старовинне місто і....»,  - думала з гіркотою та нічого тобі не казала.

     Та ти не забарився пояснити.

-         Я не можу жити на копійки… Будувати  сім’ю, яка не матиме засобів для існування. Не хочу сидіти на шиї в батьків. На що чекати? На кого сподіватись? Роботи - нема, пропало  терпіння…

-           Ти перестав мене любити…

-           Коли в хату стукає безвихідь, то вже не до кохання…

    Небо над нашою маленькою кімнатою вкрилося темними хмаринками. Зібралося на дощ та я стримала себе...

       Згадувала минуле літо, царство квітів на нашому весіллі й  ніч, яка дарувала кохання, співи пташок, поцілунки грайливого вітру і ніжну турботу літнього тепла

Тоді  квіти сперечалися між собою, питаючи  одна одну: «Хто кого більше любить: ти мене чи я тебе? Мені було байдуже до їх суперечок. Поруч був ти, тепла зоряна ніч і блідий місяць над нами, який тихо шепотів, що наше кохання  вічне.

      Ти зрізав троянди, скрутив мотузкою і віддав  помирати в кришталевій вазі. Та я дам їм життя, на полотні…

З розпачем дивилася на зруйнований кущ і, навіть, розбишака-вітер не зумів розвіяти мого жалю.

      На світанку твій поцілунок впав на моє обличчя, авто шурхнуло крилами шин і понесло тебе по незвіданих дорогах мого болю. Воно не знало, де продовжиться, а може  загубиться стежина до нашого життя.

      Троянди ожили на моїй картині, в натюрморті, разом з крихітним живим пуп’янком надії..

      Відчула маленькі поштовхи сина  під серцем і усміхнулась….

      Він  говорив мені: «  Не плач.. Ти – не сама… Я з тобою…»

                  

    2 ведучий: Пані Лідія багато пише для вас, діти і вона хоче, щоб ви залучалися до прекрасного, навчилися цінувати художнє слово, бачити його красу, щоб через образне мислення сприймали світ, розрізняли добро та зло, стали морально кращими та духовно багатшими. 

   1 ведучий: Затишно дітям в пазусі казок,

   Отак би й слухав про царя Салтана

   Або про те, як весело козак

   Обманював турецького султана.

   Про карих коней з полуменем грив,

   Про чаклуна. Що все на світі може.

   І хто б там що не говорив,

   А згине зло і правда переможе.

    2 ведучий: До вашої уваги авторська казка «ДУША СКРИПКИ»

         В одному карпатському селі, де сосни торкаються хмар, а на полонинах пливе солодке мливо, подібне на овече молоко, стояла, мов писанка маленька гуцульська хата. У ній жили чоловік і жінка. Мали вони одного сина Іванка, якого любили й берегли, як зіницю ока. Кожного вечора співали йому колискові пісні, розповідали легенди про гірських мавок та чугайстрів. Татова казка мандрувала з сином у снах, а мамина пісня відлунювала дзвінкими струмочками, що бігли з високих гір, витанцьовували полонинськими квітами на вишитій сорочині любої дитини. Хлопчик ріс у світі пісень і казок, сам гарно співав, робив сопілочки й вигравав на них, коли пас ягняток. Витьохкував так, що йому підспівували птахи. Коли пішов до школи, тато подарував синові дідову дримбу, цимбали і бубон. Хлопчик навчився на інструментах грати, його прозвали «малим музикою». Та одного разу він почув гру на скрипці. Її спів заворожив малого і він попросив старого скрипаля навчити і його грати на цьому інструменті.

         Музика погодився, забрав хлопця до себе і полюбив його за старанність і талант. Радів, що навчив малого відчувати скрипку всією душею… Та час безжально спливав. Хвороба здолала старого музику і він не встиг зробити юному музиканту нову скрипку, але перед смертю відкрив хлопцеві таємницю створення інструменту.

–       Іванко, скрипочка, яку я для тебе зробив, тобі уже не підходить. Ти виріс і тобі треба самому виготовити скрипку і грати на ній так, щоб чути спів свого серця. Для цього треба знайти дерево, яке співає, бо душа скрипки в дереві…

         Старий музика помер, а Іванко вирішив шукати співоче дерево. Довго ходив горами та долами, але дерева не знайшов. Зате зустрів красиву дівчину, яка заворожила його своїм чудовим голосом. Вони покохали один одного. Їм би співати разом, будувати родинне гніздечко, народжувати дітей, але хлопець не поспішав одружуватися. Він не міг відкладати мрію про співоче дерево до кращих часів.

         Дзвінка мала талановиті руки, вміла робити все швидко і красиво. Від її пісень розцвітали над урвищем едельвейси, затихали в лісі птахи, навіть гірські струмочки стримували свій швидкоплинний біг, слухаючи чарівний дівочий голос. Коли вона вишивала, то на її рушниках і сорочках розквітали всі барви Карпат.

– Одружися, Іванку, – просила мати, – я вже хочу колисати онуків…

– Оженюся, як знайду співоче дерево, – відказував хлопець. – Зроблю скрипку й заграю на своєму з Дзвінкою весіллі.

        Дівчина любила юного скрипаля і готова була чекати на коханого багато років, аби тільки він здійснив свою мрію і став великим музикантом. Мелодія їх кохання розквітала квітами, росла пухнатою смерічкою біля її вікна. Вона мріяла прикрасити її в день весілля кольоровими стрічками. Так робили гуцульські дівчата перед своїм весіллям.

       Час минав, а юнак все блукав горами і долами, шукаючи дерево, що співає. Довго чекали батьки на обіцянку сина. Постаріли, так й не дочекалися. Помер батько. Посивіла мати, вмиваючись сльозами над порожньою дерев’яною колискою. Тільки Дзвінка не переставала плекати свою дівочу мрію, виглядаючи коханого з далеких мандрівок.

         Минали роки… Здавалося, хлопець забув стежку до її дому… Туга й смуток охопили дівчину, гіркі сльози розцвіли любистком біля вікна. Одного дня Дзвінка одягла свій шлюбний одяг і пішла до смерекового дерева. День і ніч співала пісні, прикрашаючи смерічку кольоровими стрічками. На ранок люди побачили, що дівчини нема. Поряд зі смерічкою за ніч виросло велике дерево. Воно гойдалося від подиху гірського вітру і співало. Дізнався про дерево юнак і прийшов до нього. Щойно повіяв вітер, як дерево ніжно забриніло. Музика притулився до стовбура і почув, що дерево дійсно співало.

– О! – вигукнув музика, – саме те дерево я так довго шукав. Його спів чує моє серце, бо у ньому живе душа скрипки, – скрикнув радісно Іванко і взяв до рук сокиру. – Я зроблю з нього скрипку!

         Гостре лезо сокири впало на стовбур. Та дерево не застогнало, тільки похилилося й дрібні, як кришталики, сльози скотилися по стовбурі донизу. Велика щепка впала хлопцеві до рук. Притулив вухо і знову почув ніжний голос.

–       Я ще скрипку не зробив, а вже чую музику свого серця, – промовив захоплено, – це те, що мені треба, – вигукнув і почав тесати скрипку. Вдень і вночі працював над інструментом, милувався ним щодня і не міг дочекатися, коли торкнеться смичком струн чарівного інструменту. 

         Коли сонце яскравим блиском зазирнуло у вікно його хати, нова блискуча скрипка заспівала так ніжно й голосно, що її почуло Іванкове серце і заплакало. Музика був вражений, грав довго й нестримно. Та, враз, почув ніжний голос. Прислухався… А він сумно промовляє:

– - Ти тепер щасливий, Іванку?

–-  Хто ти ? – запитав злякано хлопець.

– - Я – душа скрипки…

– Дзвінка!!! – скрикнув хлопець і заплакав.

          З того часу скрипка стала дружиною скрипаля. Він ніколи з нею не розлучався. Гастролював по цілому світу і писав музику, яка розповідала людям про велике кохання й трагічну долю талановитого музики…

     Танець « Сіла птаха» у виконанні учнів 6 класу. 

    Підсумок уроку.

   Учитель: Шановні діти, сьогодні ми зустрілися з прекрасним.  Сьогодні наші душі просвітлились і запалились іскоркою вдячності і гордості за поетів рідного краю, які своєю творчістю доводять, що тільки з любові до рідної землі, матері, людей народжуються поет і поезія.  По-різному складеться доля кожного з вас. Та куди б не повела вас життєва дорога, пам’ятайте, що у вас є рідна домівка, батьківська хата, мамина пісня. Є свій край, що зветься Україною. Є рідна земля, що так пахне чебрецем, барвінком і м’ятою.
Пам’ятайте:
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані побувати.

        Пані Лідіє, я хочу щиро подякувати Вам за цікаву зустріч, за небайдужість до поетичного слова, за поетичний вогонь у Вашій душі. Ми всі бажаємо Вам  міцного здоров’я, довгих років життя, здійснення творчих задумів і сподівань, успіхів на Вашій поетичній ниві.

      Нехай на життєвих дорогах усіх присутніх супроводжують заслужені успіхи, незрадлива фортуна, стійкий добробут, невгасима енергія. Хай у нашому житті буде багато мирних сонячних днів, світла, тепла, радості. В дарунок для усіх пісня від учениці нашої школи Андріани Стець пісня «На добро».

Література

1. Ващенко Г. Загальні методи навчання. — К., 1997. — 416 с.

2. Використаня матеріалів літературного краєзнавства на уроках української літератури в середній школі: Методичні рекомендації/Уклад. Л. В. Старовойт, П. М. Водяна, І. Ю. Береза, Н. М. Огренич. — Миколаїв: МДПІ, 1991. — 56 с

3. Зязюн /., Сагач Г. Краса педагогічної дії. — К., 1997. — 302 с.

4. Лісова М. Мета уроків з літератури рідного краю — поєднати образне мислення з логічним / Сільська школа, травень 2001, №20 — 21. — С 3.

5. Література рідного краю: Навчально-методичний посібник/ Н. В. Марченко, П. І. Розвозчик та ін. — Біла Церква, 1997. — 44 с.

6. Література рідного краю: Посібник-хрестоматія // За ред. проф. О. С. Кухар-Онишка, доц. Л. В. Старовойт, доц. А. Л. Ситченка. — Миколаїв, 1993. — 183 с.

7.Поетична топоніміка. Поезія та проза про міста і села України.- Редактор – упорядник – Любов Сердунич. – Хмельницький, 2015. – 228с.